18

Сутеніло. Між деревами повільно рухалася жіноча фігура. Рухалася так, ніби змерзла, - підтупцьовуючи, знизуючи плечима під час ходи. Це й не дивно, - жінка була у легенькому пальті, не розрахованому на тривалі прогулянки лісом. А ще вона оглядалася навколо, ніби була чимось стривожена.

Формально це був парк, але за розмірами – досить великий лісовий масив. Пізно восени тут навряд чи можна було зустріти когось, - саме тому зустріч повинна була відбутися саме у цьому місці. От тільки призначена ця зустріч була просто сьогодні, й вона не встигла перевдягнутися. А тому мерзла. Якби ж завчасно знала, що доведеться гуляти тим лісом!

Ще ніколи їй не доводилося проводити таких зустрічей, а тому вона була стривожена. А обраним тим, із ким повинна зустрітися, місцем зустрічі, - роздратована. Хоча й розуміла, чому він вчинив саме так, - тут їх ніхто не побачить, та не зможе підслухати. І все одно – відчувала себе непевно у такій обстановці. До того ж, розуміла, що це був ризик. Але – ризик для обох, і без нього не можна було обійтися.

Жінка підійшла до місця, яке було вказано їй. Точніше, їй скинули на смартфон точні координати, - вона знала про цей парк, але ніколи раніше не заходила так далеко вглиб. А тут навіть лавки стоять та столики дерев’яні. Грубо збиті, явно призначені для пікніків влітку. Але зараз, звичайно, нікого тут не буде. У таку-то холодригу!

Жінка підійшла до однієї з лавок та, здається, вирішувала: присісти чи залишитися стояти? Врешті-решт, таки присіла, дістала з сумочки телефон та набрала номер. Але абонент був поза зоною досяжності, як повідомив їй механічний голос.

-От чорт! – сказала вона, не гадаючи, що хтось почує. Здається, її таки обманули, та ніхто не прийде. Однак з-за товстого дуба, що височів просто за спинкою лавки, на яку вона сіла, донісся якийсь шерех. А потім голос:

-Не трать, кума, сили!

Майнула думка, що голос здається знайомим. Але, головне, на цій зустрічі вона ніяк не очікувала почути українську мову. Христина Романів моторно підхопилася з лавки та обернулася. Перед нею стояв Данило Король. У розстебнутій, хоча й теплій, куртці, під якою була лише сорочка. Як йому не холодно? – промайнуло у голові.

А Данило, обходячи лавку, продовжував:

-Я ж кажу – не трать сили! Портос не прийде. Я за нього.

Став поруч, поклав руку на плече та змусив сісти назад на лавку. І сам опустився поряд.

-Ти … його вбив?

Як цікаво, подумав Данило. В офісі вони, звичайно, були на «ви». До речі, й спілкувалися, в основному, англійською. Тепер Крісті, - так її, з легкої руки міс Чоу, називали, на англійський манер, усі співробітники «Зернократа», - не спитала, хто ж такий Портос. Та не заперечила, що прийшла сюди на зустріч саме із ним. А це означає – не заперечила й того, що замовила його, Данила, вбити. Але тепер вони спілкуються на «ти».

-Ні, він живий. Лише «розколов». І телефон його тепер в мене. Так що останні дні із тобою листувався я, а не він. І до речі, якщо ти мене зараз вб’єш, тобі це не допоможе: моя заява з усіма доказами у надійному місці.

Приголомшена Христина тільки похитала головою:

-В мене немає зброї.

-Даремно ти на зустріч із Портосом без зброї ішла, - Данило тонко посміхнувся. – Бо він якраз – без забобонів. Якби ви не домовилися…

-Домовилися б.

-Оптимістка… Йому було б вигідніше сховати кінці, невже ти не розумієш? Про ваш зв’язок ніхто не знав, його б ніхто не знайшов. А після того, як зі мною не вийшло, він би міг вирішити, що гроші не варті подальшого ризику. Так що тобі ще пощастило, що сюди прийшов не він, а я.

Треба було віддати Крісті належне, - вона швидко опанувала себе. Тепер вона виглядала майже так, як зазвичай в офісі. З поправкою, звісно, на ліс та холод, від якого самому Данилу було важко не тремтіти. І, звичайно, на те, що навряд чи вона раніше вела подібні розмови на подібні теми. Але залишалася, передусім, бізнес-леді. І думати вміла швидко.

-Тобто, з тобою домовитися можна? Якщо вже ти організував цю зустріч за Портоса, та прийшов сюди один, а не із поліцією.

-Хтозна… - Цього разу Данило посміхнувся дещо таємниче. – Усе може бути. – Тепер його голос став жорстким. - Але передусім – мені потрібна відвертість. Я хочу знати, чому усе це сталося. Чому я ледь не загинув та таки залишився без житла, на яке заробляв роками. Точніше, давай, я буду розповідати, а ти будеш казати, так чи ні. І поправляти, якщо я у чомусь помилюся.

-А в мене є вибір?

-Немає. Тобі самій конче треба дізнатися, що мені відомо, та про що я здогадався. До того ж, насправді, ти нічого не втрачаєш. Якщо я правий, то здати тебе поліції можу хоч зараз. Якщо ні – тобі ж буде краще мене у цьому переконати. – Він підвівся з лавки, Христина теж. Обом сидіти було холодніше, аніж рухатися, тож, вони пішли лісовою стежкою. Якби хтось спостерігав за ними здалеку, не чуючи, про що йде мова, - сказав би, що це звичайна бесіда, або, можливо, побачення у такому дивному місці. Але ніякого спостерігача, звісно, не було. – Тож, починаємо?

Тепер на обличчі Крісті теж з’явилася посмішка.