17

Два пакети із покупками зайняли місце у багажнику «Ніссана». Там же опинилася й сумка із ноутбуком. А ще було заброньовано номер у готелі, - не у тому, де Данило провів минулу ніч. Він вирішив не залишатися на одному місці, так ворогу, хто б не був цим ворогом, буде складніше… От тільки обрати готель, коли однією з вимог є наявність зарядної станції для електромобіля, було складно. Електричний автомобіль, зручний та економний в інших ситуаціях, погрожував перетворитися на тягар, коли від мобільності залежало життя. Й справа була не у запасі ходу, а у тому, що, коли цей запас вичерпується, заряджати його треба кілька годин. Навіть, якщо менше, ніж годину, - й увесь цей час ти прикутий до місця… Зазвичай це не становило проблеми, але у ситуації, у якій опинився Данило, могло бути межею між життям та смертю.

А отже, готель повинен бути іще й такий, про який мало хто знає. Де його не будуть шукати. Добре було те, що в нього львівська прописка, й львівські номери на машині. У готелі не виникне подиву, він буде виглядати, як звичайний мандрівник. От тільки мандрівник на електромобілі усе одно буди привертати увагу…

Але, врешті-решт, не надмірну, та й вибору, власне, не було. Тільки перед тим, як їхати до готелю,  треба буде перевірити, чи ніхто за ним не стежить… Він не був досвідченим оперативником чи шпигуном, але вважав, що впорається із завданням, адже, якщо за ним і стежитимуть, то теж не поліцейські та не контррозвідники. У цьому він був упевнений.

Якби його ворогом був хтось із них, то напад був би більш витонченим, ніж мінометна міна, яка рознесла майже усю квартиру. Й сам він був би вже мертвий. Хоча йому і так пощастило, але він був певен: ті, проти кого ця гра, може, й розумні, може, й воювали, але щодо вчинення злочинів – дилетанти.

Сидячи за столиком у «Макдональдсі», - їхати на роботу голодним не хотілося, та й сили знадобляться, - Данило думав про те, що повинно було статися.

А статися повинен був момент істини. На нього він покладав основну надію, а інформація, яку він сподівався отримати з кількох джерел, - буде на підтвердження.

Тим більше, що, хоча варіантів було кілька, лише два він вважав найбільш вірогідними. Й дуже бажав, щоб, якби це буде якийсь з них, то … хоча б один, а не інший. Але це вже не залежало від нього.

-Якось ви сьогодні … вільно виглядаєте, - сказала Аня. Після того, як за вказівкою міс Чоу скасували дрес-код, Данила звикли бачити замість костюму у звичайному светрі, незалежно від того, приїздив він електромобілем чи мотоциклом. Але це вперше він з’явився в офісі у звичайних синіх джинсах. Причина була, звичайно ж, не у тому, що він хотів справити на когось якесь враження. Навпаки, він би надав перевагу тому, щоб виглядати, як зазвичай. Ніби нічого на сталося. Але ж – сталося… У джинсах він виїхав ввечері на місце ДТП, а потім не міг перевдягнутися. Бо вночі та вранці – не мав у що, а після того, як купив дещо з одягу (у тому числі й брюки) на речовому ринку, - не мав де. І приїхав сюди.

Ані, втім, не треба було знати про те, що сталося. Та й якось швидко вона стала розмовляти на теми, що не мали відношення до роботи. Надто розкуто, Данило, все ж таки, був начальником. Вона, здається, таки хотіла, щоб цим не обмежувалося… Тому слід було віджартуватися:

-Хіба важливо, що на мені надягнуто? Важливо, що у голові. Певно, наша хазяйка теж так вважає, якщо скасувала дрес-код. Але у голову ж не зазирнеш! От скільки прихожу на роботу, ще ніхто не спитав: а що в тебе там сьогодні?

-Бо вони і так побачать!

-Ти так гадаєш? – Данило із цікавістю подивився на неї. – Чи, може, вони побачать лише деякі думки, що стосуються роботи? До речі, давай на них зосередимося, - закінчив він, перш, ніж дівчина встигла відповісти. Насправді, він не дуже хотів зараз почути відповідь. І взагалі, як завжди, не горів бажанням витрачати час на спілкування, яке не було необхідним по роботі. Те, що Аня взагалі завела таку розмову, було лише доказом того, як добре Данило навчився це небажання приховувати. – Що там у нас сьогодні?

-Ось саудівці надіслали проект контракту. Це новий для нас покупець та нова країна, тому краще, щоб ви подивилися особисто. Тим більше, міс Чоу про це просила. Тут меморандум британських адвокатів щодо турецької претензії…

-Ти дивилася? І що вони пишуть?

-Що ми, в основному, праві, але у них є декілька правок, щоб, якщо дійде до суду, в нас була краща позиція. Я продивилася – гадаю, вони мають рацію, але це вирішувати також вам із директором. Ну, і так, поточні справи усілякі. Із якими ми пораємося потихеньку.

-Із саудівським контрактом, кажеш, міс Чоу попрохала розібратися особисто? Вона телефонувала чи заходила?

-Телефонувала. Я сама із нею розмовляла. – Звісно, англійською Аня теж володіла вільно, цього вимагала їхня професія. - А потім принесли самі документи.

-І вона сказала, щоб я сам цим зайнявся?

-Так. Коли повернетеся.

-До речі, а чому з нею розмовляла ти? Куди подівся мій вельмишановний заступник? – спитав Данило. Насправді, той якраз і повинен був доповідати про те, що сталося у відсутність керівника департаменту. Тепер, коли Данило не знаходився у відпустці, Аня навіть не була його неформальною помічницею, а повернулася до статусу рядової співробітниці. Але, здавалося, прагнула вийти за ці рамки.