16

Двері у квартирі Данила були з тих, що називали «броньованими». Як не дивно, їх вдалося відкрити без проблем. Очевидно, дверну коробку вибухом не пошкодило.

Далі усе було гірше. Шматки стін, які відділяли маленьку кімнату, що використовувалася як спальня, від коридору та кухні, було виламано. Усюди літав пил, - вибух, здається, стався недавно. Були розкидані якісь уламки ті залишки речей. На кухні навіть шафа із посудом зірвалася з кріплень – там явно не залишилося нічого цілого.

Квартира опалювалася газовим котлом, і, почувши характерний запах, Данило передусім кинувся до кухні та перекрив вентиль на газовій трубі. І звернувся до слідчого та експертів, що зайшли із ним:

-Ну, тепер оглядайте, що бажаєте…

-У вас точно нічого … вибухового не було? – спитав слідчий. Але один з експертів його перервав:

-Та ти що, не бачиш, що рвонуло отут? – Він показав наверх, у кут колишньої маленької кімнати. – Просто під стелею. І ніякої шафи, чи іще чогось, там немає й не було. Це у вікно щось прилетіло.

-Що?

-Будемо дивитись. – Експерт знизав плечима. А потім подивився на Данила. – Не знаю, хто вас хотів вбити, але не пошкодував чогось більш потужного за РПГ. І розірвалося воно просто понад ліжком. Якби ви там спали…

Той тільки зіщулився, бо дуже добре уявляв, що б із ним тоді було. Точніше – що б від нього залишилося.

Двоє понятих з числа сусідів дивилися на увесь цей розгардіяш, але, здавалося, дуже добре запам’ятовували обстановку квартири. Раніше в гостях у Данила ніхто з сусідів не бував, той якщо людей і не цурався, то й не демонстрував бажання з кимось водити дружбу. Тепер буде, що обговорити із цікавими… Слідчі та експерти робили свою роботу, а Данило поки що зайшов до великої кімнати, - вона майже не постраждала. Це було добре, наскільки у цій ситуації щось могло бути добре. Бо документи, - включно із закордонним паспортом, де були «цінні» візи, - та ті гроші, що тримав вдома, знаходилися саме там. А ще – ноутбук, який, як виявилося, не зачепило. А от з одягу залишилося, здається, тільки те, що було на ньому, бо шафи були у спальні та коридорі. Доведеться усе купувати заново. Коли буде, куди усе привезти…

-А чим ви займаєтеся? – спитав Данила хтось з поліцейських. Добре, що не заважав упаковувати ноутбук та документи до сумки. Той мовчки протягнув йому візитку. – Міжнародно-правовий департамент? Якісь серйозні процеси зараз ведете?

-Я їх взагалі не веду. Працюю здебільшого в офісі із контрактами. А в іноземних судах працюють адвокати відповідної держави, - пояснив він. – Якщо у наших – тоді наші адвокати. Це не моя робота.

-Ви виглядаєте … так спокійно, ніби знаєте, хто це зробив, - зауважив поліцейський.

-Поняття не маю. Але якщо буду битись головою об стіну, - також не дізнаюся!

-Тепер це наша робота – дізнаватися…

Еге ж, тільки ви й дізнаєтеся, хотів відповісти Данило, але у цей момент його покликали слідчий із експертом.

-Оце коли-небудь бачили? – показали якусь невелику залізячку.

-Ні. А що це?

Відповів експерт:

-Звісно, будемо розбиратися … але схоже на перехідник, який чіпляють, щоб з ручного гранатомета вистрілити мінометною міною. Такі речі застосовуються на Донбасі. Більше – з того боку. – Він мав на увазі сили проросійських угруповань, що воювали проти України. – Але, гадаю, і хтось з наших навчився… Хтось для вас не пошкодував … потужності.

-А може, це як в анекдоті? – сказав слідчий. – Коли замовник дає кілеру дані жертви: вулиця така-то, будинок такий-то, квартира… А той перериває: «Номер квартири не потрібен!»

Щодо Данила, йому не було смішно, але він розумів: для поліцейських це просто робота. І без чорного гумору на ній можна й з глузду з’їхати. Тому ще якийсь час вислуховував подібні висловлювання. Але треба було віддати їм належне, - те, що можна було вважати речовими доказами вибуху, поліцейські таки знайшли. Й на цьому завершили огляд, поцікавившись:

-І що ви будете тепер робити?

-Закрию чимось вікна. – Шибки у спальні та кухні, звісно, вилетіли. – І поїду шукати, де переночувати. Тут жити зовсім не можна… Якщо машина вивезе.

-Це ж ваш електромобіль заряджається? До речі, на нього нічого не впало, він стоїть трохи осторонь. На три метри б ближче… Так що хоч у цьому пощастило.

Це була добра звістка, друга, після вцілілих грошей, документів та ноутбука.

Плівку, щоб завісити вікна, запропонував сусід, той, що був понятим. Від нього Данило такої готовності допомогти не чекав, бо раніше взаємин не підтримував і, здається, навіть жодного разу не розмовляв. А той пояснив:

-А це не тільки вам треба, але й нам теж. Усьому під’їзду. Щоб квартира була хоч трохи менш холодна, опалювати ж її не можна. Вам котел рознесло. Так хоч холод з вулиці заходити менше буде, за кілька днів заморозки…

-Дякую у будь-якому випадку.