14

 Перший після відпустки робочий день Данила у «Зернократі» розпочався навіть не з самого ранку. До цього він у новому офісі, - так він називав це, - провів співбесіди із двома людьми, яких хотів взяти на роботу. Із майбутнім головним бухгалтером вони домовилися. А от із кандидатом на посаду головного менеджера по роботі із українськими дилерами – ні, причому той відмовився сам. Не пояснивши, чому.

Але це можна пережити. Набагато краще було, що він знайшов хлопця, який міг працювати із просуванням самого мобільного додатку. Причому у масштабах не тільки України, але й у світовому. Він навіть погодився на деякий час втратити у зарплаті, що також не було дуже дивно. По-перше, він бачив перспективи у їхній ідеї, а по-друге, сам був ентузіастом електромобілів. Їздив на електричному «КІА Соул», мріяв про «Теслу», але був готовий цю мрію відкласти на деякий час заради доброї справи. Це було дуже багато: він міг на місці зібрати команду, яка буде працювати із додатком у світовому масштабі. А це означало, що можна обійтися без великого – та витратного – американського чи сінгапурського офісу, принаймні поки що. Із хлопцем (він вільно розмовляв англійською) поспілкувалася навіть сама міс Чоу, - розуміючи, наскільки багато від нього залежить, залишилася задоволена, й дала добро на те, щоб він розпочинав збирати команду.

Але зараз усе це треба було залишити за порогом «Зернократу». Данилові доведеться вчитися розподіляти свій час та на час виконання одного завдання забувати про інші. Це, зробив він висновок, необхідне вміння для бізнесмена. Дивно було так думати про себе.

-Ну, як тут справи? – спитав він, побачивши, як очі усіх співробітників його департаменту вперлися в нього, коли відчинив двері. – Не чекали? – Насправді усі знали, у який день він повинен з’явитися.

-Чекали! – Як не дивно, відповіла Аня. Не його заступник, який повинен був керувати у його відсутність, і чиїм помічником він Аню неформально призначив. Але, здавалося, розумна, грамотна та енергійна дівчина багато чого взяла до своїх рук. – Взагалі-то, у нас все нормально. Працюємо… Але декілька питань … потребують саме вашого вирішення.

-Ну, добре. – Він подивився на заступника. – Через десять хвилин обидва зайдете до мене. Доповісте, що сталося, поки мене не було, і що ж це за питання, які ви без мене не змогли вирішити…

Питань було декілька. Із контрактами, якими, через їх важливість, Данило повинен був займатися сам. Їх він попросив принести до свого кабінету, щоб ретельно продивитися пізніше; добре, що нічого термінового там не було. Із претензіями турецької фірми, - турки закупали багато зерна, ця країна мала потужну борошномельну промисловість. Треба було визначитися, як відповідати. Данило сформулював можливу відповідь, заступник її ретельно записав. А потім слід було порадитися із містером Феллоном, оскільки можлива судова справа повинна була б розглядатися у лондонському суді, і саме британський адвокат міг прогнозувати можливі результати такого розгляду. Але це можна буде робити, коли буде готовий текст можливої відповіді. Якраз його й повинен був скласти заступник.

А по третьому питанню неочікувано стала доповідати Аня.

-У нас конфлікт із логістиками та фінансистами, - пояснила вона.

-Чому?

-Тому що вони захищають свої інтереси. Але, якщо вони зможуть наполягти на своєму, а потім будуть наслідки, які ми передбачаємо, - то крайніми зроблять нас.

Це була звичайна ситуація у роботі юристів, хоч міжнародників, хоч тих, хто займається «внутрішніми» справами. Іноді Данило дивувався, навіщо ж взагалі до них звертаються за консультаціями ті, хто вважає, що вони самі знають, як треба робити? Якщо самі знають, то навіщо відривати від справ..? Але тут було й інше питання.

-Це я розумію. Але чому цю суперечку ви не могли вирішити без мене? Врешті-решт, піти до Івана або навіть міс Чоу… Вони-то обидва повинні розуміти наслідки!

-Тому що на стороні фінансистів втрутилася Крісті! – пояснила Аня. Заступник сидів мовчки, й Данило зрозумів, що він не втручався у цю справу. Очевидно, побоювався за своє власне становище, а тому не хотів ставати між жорнами різних департаментів, та ще й близької людини власниці усієї компанії, й скинув цю проблему на плечі молодої недосвідченої Ані! Аж до тих пір, доки не повернеться керівник департаменту; хай вони удвох і ризикують своїми кар’єрами у цих інтригах, а сам він у сторонці перечекає. Не дуже, м’яко кажучи, порядна поведінка. А головне, він що, гадає, що ніхто цього не зрозуміє? Може, не зрозуміє Аня, яка не має досвіду у подібних речах. Але невже він гадав, що Данило залишить це поза увагою? Чи … розраховує, що керівник стане «жертвою» цього конфлікту? А сам він перестрибне ще на одну сходинку догори? Ще такого ворога за власною спиною Данилу лише й не вистачало… Доведеться будувати оборону й на цьому напрямку. А поки треба було розібратися у суті.

-Тоді розповідай, Аню, у чому ж тут, власне, справа.

Справа була у тому, що, як зазвичай, спеціалісти у своїх галузях хотіли зробити, як вони вважали за краще. Причому не стільки для фірми, скільки для себе: як досягти того ж самого результату, роблячи менше роботи. Навіть, не як краще, а як простіше. От тільки, з юридичної точки зору, це було неправильно. А якщо робити юридично неправильно, можна було втратити  набагато більше, причому усьому бізнесу. А самі співробітники… Ну, в Україні їх ніхто до в’язниці не запроторить, але цілком могла скластися ситуація, за якої за кордон їм буде краще не виїжджати. Але найголовніше, що «крайніми» будуть юристи: не перешкодили, не попередили… Навіть, якщо, насправді, попереджали.