9

До Лондону через Стамбул? Будь-яка людина вважала б такий маршрут дивним. Але Данило обрав саме його. Цьому було дві причини. Перша – майбутній Брексіт. Коли це станеться, і як саме, було сказати важко. Зворотній квиток у нього був із відкритою датою. І якщо потрапити у невдалий момент, можна було постраждати від хаосу, який може спіткати повітряне сполучення між Британією та континентальною Європою. А Туреччина не входить до ЄС, її це навряд чи буде стосуватися. Туди як літали, так літатимуть.

Друга причина полягала у тому, що він не хотів привертати увагу до свого польоту. Британія? Якщо летіти прямим рейсом, або через будь-який європейський аеропорт, е можуть помітити, а Данило розумів, що подорожує у справі, більш ніж делікатній. Чим менше людей про це знає, тим краще. А от заховатись у потоці українських туристів, що летять до Стамбулу, простіше. Тим більше, віза у Туреччину не потрібна. Туди можна навіть летіти за внутрішнім паспортом у вигляді картки, - Данило мав саме такий, і показав його на прикордонному контролі. У його закордонному паспорті із британською візою, таким чином, навіть штампу про перетин кордону не залишиться, хоча у базу, звичайно, внесуть. Але для усіх це буде виглядати, що він вирішив під час відпустки на кілька днів злітати до Стамбула, і не збирався нікуди далі Туреччини. Хоча насправді закордонний паспорт із британською візою лежав у сумці. У досить великій сумці – щоб провернути такий трюк дійсно непомітно, треба було обійтися без багажу: щоб отримати його, треба спочатку пройти паспортний контроль, а щоб потрапити знову на літак, показати вже закордонний паспорт. Він не хотів ані турецьких штампів у паспорті, ані питань від тамтешніх прикордонників. І купувати квитки «одним пакетом» із автоматичним перевантаженням багажу теж не хотів. Просто перечекати у транзитній зоні, і сісти на літак до Лондона вже за закордонним паспортом з візою…

Данило не дуже любив такі перельоти. Не тому, що боявся підніматися у повітря, - до цього він відносився спокійно, хоча й поціновувачем літаків не був. Найгірше – це сам аеропорт. Зал очікування із великою кількістю людей, який тиснув «чорним шумом». З шуму виділялися окремі голоси. Хтось кликав дітей, що розбіглися залом, хтось обговорював майбутню подорож, хтось з’ясовував стосунки, якась група пасажирів насідала на співробітницю авіакомпанії, яка затримала рейс… Усі ці чужі розмови проникали у голову. А ще тіснява у чергах на реєстрацію, на контроль безпеки та на паспортний… Хоч доплачуй власним коштом за VIP-зал. Він міг би це собі дозволити, але знов-таки – це привернуло б увагу…

Але усе це вже було позаду, й він сидів у кріслі біля вікна у літаку турецької компанії, - рейс був регулярний, а не чартерний. Цього разу поталанило двічі. По-перше, поблизу у салоні не було дітей. По-друге, сусідом виявився мовчазний турецький бізнесмен, якому до Данила жодного діла не було. Небажаного спілкування цього разу можна було уникнути.

А подумати Данилу було над чим. Якось багато речей відбувалося у його житті одночасно. Атака «активістів» та журналістів на батька – і, вперше, на нього самого. Вимушена відпустка. Він розумів, що тільки це делікатне доручення, пов’язане із «шанхайськими» контрактами, врятувало від того, щоб Іван розпочав вимагати його звільнення, - а так «відбувся» тільки відпусткою. Можливо, звичайно, міс Чоу не відпустила б його і так, останнє слово було б за нею. Але – якби не справа «Лондон-Шанхай», як став називати її Данило, і не намір міс Чоу стати співвласницею їхньої з Тарасом фірми, - чи стала б та його захищати? Навряд чи… Для неї головне – бізнес. Якби вона вирішила, що він став токсичним у більшій мірі, ніж корисним… Невже стала б боротися за справедливість? Але, з іншого боку, ця несподівана пропозиція працювати у Сінгапурі…

А от для Данила ця категорія мала значення. Чому міс Чоу підтримала ідею, щоб він пішов у відпустку, тепер було зрозуміло. Вона вдало використала ситуацію, що склалася, - знов-таки, для бізнесу, тільки свого власного. Зла на неї Данило не тримав, а от до Івана це не відносилася. Його дії треба було вважати підлістю. Ударом у спину від людини, із якою пропрацювали разом не один рік.

Справа не в тому, чи можна було це пробачати. Взагалі, що значить «пробачити»? Якщо ти відчуваєш до людини образу, гнів або злість, - перестати відчувати, вимкнути це подчуття? Данило не знав, як це зробити. У нього не була «вбудована» така кнопка, яка б дозволяла зробити це за власним бажанням та у будь-який момент. А відтак, «пробачити», - для нього було лише літературним штампом. З часом образа або гнів можуть послабшати, у душі перше місце займуть інші почуття. Але це – зовсім інша справа…

Справа не у пробаченні, сказав собі Данило. Справа у тому, що людині, яка так вчинила, не можна довіряти. Той, хто вчинив підлість, обов’язково встромить ніж у спину ще раз. Данило пригадав притчу про те, як скорпіон попрохав коня перевезти його через річку. «Чому б ні? – сказав кінь – Залазь мені на спину!». Але коли кінь перепливав річку, на самій середині, скорпіон вжалив його. «Навіщо ти це зробив?! – Спитав смертельно отруєний кінь. – Ми ж тепер потонемо разом!» «Я нічого не міг з собою зробити, - відповів скорпіон. – Така моя природа!».

Тепер йому доведеться працювати, не повертаючись до директора спиною. Не показувати цього, щоб не помітив ані сам Іван, ані інші… Ніби мало йому й без цього доводиться проявляти акторських здібностей. Або вступити у приховане протиборство, щоб зрозуміти, хто кого виживе з «Зернократу»? Ставши із міс Чоу діловими партнерами в іншому бізнесі… Так, Данило буде мати шанс виграти цю війну. Але, по-перше, він не був інтриганом по натурі (ні, він не той скорпіон). По-друге, не сприймав таких методів, та й міс Чоу далеко не дурна та відразу зрозуміє, що її використовують. А воно їй треба? Але головним було третє: Данило витратить на це протистояння купу часу та, головне, душевних сил. А що отримає? Посаду Івана він не займе, та цього й не прагне. Затівати усе це просто заради помсти? А чи варте воно того?