6

Звичайно Данило вдома забував про роботу – наскільки це було можливо. Але не цього вечора. До того ж, скайп-розмову із адвокатом з Лондону слід було підготувати, й не тільки з точки зору того, про що розмовляти. Він не став перевдягатися у те, що звичайно носив удома. Взяв ноутбук та переніс його з маленької кімнати, яка являла собою комбінацію спальні та кабінету, до великої, обставленої, як вітальня, - хоча гостей Данило у своєму особистому просторі зазвичай не приймав. Взагалі, знайомі не дуже розуміли, навіщо йому, одинаку, двокімнатна квартира, навіщо він за неї переплатив. Насправді, якби було більше грошей, він би забезпечив себе більшим особистим простором. Але і так було непогано.

Він встановив ноутбук на столі та поставив стілець так, щоб за його спиною опинилися полиці із книгами. Навряд чи співрозмовник може сприйняти це за офіс, але й те, у якому інтер’єрі знаходиться Данило, зрозуміти йому буде важко. Він увімкнув ноутбук та, зачекавши, поки той завантажиться, відкрив Скайп.

Співрозмовника, що виник перед ним на екрані, звали Джордж Феллон. Він працював у лондонській адвокатській фірмі, яка вела тамтешні справи «Зернократа», тому Данило мав часто з ним спілкуватися. Феллону було років п’ятдесят, при погляді на нього навіть здебільшого байдужому до одягу Данилу було зрозуміло, чому заможні люди часто воліють шити костюми у шевців з Лондону.

-З чим ви до нас сьогодні? – Привітно спитав Феллон. – Здається, у вас уже закінчився робочий день. Щось термінове?

-Не стільки термінове, скільки важливе, і, якщо ви помітили, я розмовляю з вами не з офісу.

-Зрозуміло. – Йому, дійсно, було зрозуміло. Справи, про які знає обмежене коло осіб, навіть у самій фірмі, не були для нього новиною, хоча із «Зернократом» таких випадків раніше не було. Хоча, новий власник, нове керівництво… Містер Феллон був радий уже тому, що така велика компанія не змінила адвокатів у Британії. – Чим я можу вас допомогти?

-Це, власне, не юридична консультація, але, можливо, ви знаєте таких людей… Треба … ну, скажімо, не застосовуючи незаконних методів щодо тих, хто їх застосовує, схилити людей до юридичних дій. До того, щоб змінити контракт у частині, де вони незаконними методами отримали перевагу. Мова йде не про насильство, ні в якому разі. Усе повинно бути тихо. І мова йде не про Британію, не про Європу, не про Штати…

-Здається, ви успішно робите кар’єру, Деніеле! – Посміхнувся Феллон. – Виконуєте конфіденційні доручення нового керівництва. Але дозвольте вас запитати: вам потрібен приватний детектив чи переговорник?

Саме питання свідчило, що адвокат вірно вхопив суть проблеми, подумав Данило.

-Скоріше, друге. Інформація щодо незаконних дій, якими було отримано ці переваги, у нас є. Нам потрібна людина, яка б … вивчила опонента, поїхала до нього, вступила із ним у контакт та переконала повернутися до чесних ділових відносин, розумієте?

-Розумію. Переговори. Те, що у відносинах між державами є дипломатією, так?

-Можна сказати й так, - погодився Данило.

-Що ж, є такі спеціалісти. Саме по проведенню переговорів – хоч із діловими партнерами, з якими є проблеми, хоч із шантажистами, хоч із викрадачами… Але їхні послуги коштують недешево.

-Ми й не думаємо, що буде дешево, - запевнив його Данило. – Можете дати контакти?

-Вони не будуть так із вами розмовляти. – Феллон похитав головою. – Вам треба прилетіти сюди, ми разом підемо до них, разом поговоримо. Й тільки, якщо вони упевняться, що вам можна довіряти, та що усе законно, вони візьмуться за вашу справу. Ви зможете прилетіти?

-Доведеться. – Данило зітхнув. Літати він не дуже любив, і не через страх, власне, польоту. Хоча б багаторазова британська віза у нього була, про що Феллону було добре відомо, оскільки саме на зустрічі з ним Данило й прилітав не раз до Лондону. Одного разу навіть прожив там з місяць, коли вони разом готували документи для одного судового процесу. – Тільки я пізніше повідомлю, коли зможу. Це буде залежати від мого керівництва, звичайно. Ваші знайомі знайдуть час..?

-Гадаю, так. Ви не перший, хто прилетить для зустрічі із ними з іншої країни, - запевнив Феллон.

-Тоді я отримаю дозвіл, і повідомлю вас.

-Добре.

І вони попрощалися, зв’язок перервався.

Данило вже збирався вимикати ноутбук, та йти, нарешті, відпочивати. Але не судилося, це він зрозумів, коли кинув погляд на свій айфон, що лежав поруч. На ньому було одне нове повідомлення, й прийшло воно від Марії Буртенко. Повідомлення містило тільки одне слово: «Шилін». Що ж, здається, запис розмови із журналісткою не знадобиться, вона усе зрозуміла… Втім, видаляти його Данило не став, навпаки, скопіював на комп’ютер.

Артем Шилін був відомим антикорупційним активістом. А може, це словосполучення у його випадку треба було брати у лапки, - правда, Данило, як і багато з тих, хто займався реальною та серйозною роботою, вважав, що це стосувалося більшості його колег, якщо не усіх. Керівник невеликої фундації з цієї проблеми, він часто з’являвся на телеекранах, його можна було побачити у владних кулуарах, - але засвітився й у цілому ряді скандалів. Звичайно, зв’язки серед журналістів у нього були. Але претензії до представників влади, - у тому числі й судової, - він, як правило, озвучував особисто. Якщо він дав Марії інформацію про суддю Короля, то виникало питання: чому ж він не здійняв скандал сам? Як зазвичай звик це робити. Йому кожен такий скандал тільки приносив популярність, а з нею – й нові гранти, на які існувала його фундація. Цікаво, чому таке питання не прийшло у голову самій Марії? Невже вона така наївна, щоб вважати цих «антикорупціонерів» щирими?