5

Вдома Данило сів за комп’ютер. Ні, він не збирався дивитись фільми або шукати якісь новини. Треба було лише написати листа Тарасу. Поінформувати щодо пропозицій до договору Артура Писемного, але головною звісткою була зацікавленість міс Чоу у їхньому бізнесі. Тарасові повинно було сподобатися.

Тільки-но Данило натиснув на кнопку «відправити», й лист пішов до адресата, - зазвучав сигнал смартфона. Поглянувши на дисплей, він побачив, що телефонувала мама. Дивно. Вона не відносилася до тих, хто контролює кожен крок сина, що живе окремо, та, як правило, телефонувала у вихідні. Можливо, щось сталося? – подумав він, відповідаючи на дзвінок.

Проте нічого такого мама не сказала. Розпочала, як зазвичай, розпитувати про його власні справи, - ніби у нього могло статися щось кардинально нове… Доки вона не перейшла до своєї улюбленої теми, - чому Данило не одружується? – він, випереджаючи, спитав:

-А ваші справи як?

-Не дуже, - відповіла мама. Й стала зрозумілою причина її «позапланового» дзвінка. – На тата, здається, знову пішла атака.

-Що сталося?

-Кілька статей у газетах, сюжет на телеканалі. Як зазвичай: скандальний суддя, статки, винесені рішення… Претензії до доброчесності… Навіть мене згадували. Й вас із Едиком теж.

Батько Данила був суддею апеляційного суду у Львові, причому розглядав кримінальні справи. Серед них траплялися й «гучні». Слова: «скандальний суддя Микола Король», - з’являлися у пресі не раз. Але дітей судді, - Данила та його молодшого брата Едуарда (ім’я, звісно, теж було «королівське»), який працював у прокуратурі у Черкасах, журналісти раніше не чіпали.

-Едику журналісти вже телефонували, - продовжила мама. – Може, скоро й до тебе доберуться…

-Доберуться – відповім, - спокійно сказав Данило. – Як сядуть, так і злізуть. А тато як? – Такі «наїзди» той завжди переживав болісно. Свою роботу суддя любив, а в останні роки так звана «громадськість» ненавиділа усіх суддів, скопом, незалежно від того, як вони працювали. До того ж, кожним рішенням у кожній справі завжди хтось залишався незадоволеним (до речі, найбільше незадоволених бувало, коли суддя вирішував «піти на компроміс» та зробити так, щоб «нікого не образити»). На кому у таких випадках відігравалися? Звичайно ж, на судді…

-Спати вже пішов. – Це означало, що почувався батько погано, бо не мав звички зазвичай лягати так рано. Але уточнення не вимагалося. Суддя не любив, коли хтось розпитував про його здоров’я, навіть діти. – Сказав, що на його місці інший давно б вже думав про відставку…

А оце вже було серйозно. Досі у відставку батько не збирався, навіть чути про це не хотів. Хоча думати про це треба було. За законом суддя може працювати до шістдесяти п’яти років, а Микола Король досягне цієї межі через три роки. Але до того треба було ще дожити. Принаймні, він планував працювати до останнього.

-Настльки погано? – Спитав Данило.

-Ну, як сказати… Тато стомився від цього. Не від роботи, а саме від усього цього…

Данило знизав плечима, хоча мати й не могла цього бачити.

-А що ти хочеш від нікчем? Вони не зробили ніякої кар’єри, і не зможуть, та самі це знають. Вони вважають, що, якщо їх багато, то вони можуть зацькувати будь-кого, хто зміг досягти чогось. Для них кожен, хто досяг чогось, чого немає у них, - нечесний. Вони вважають, що, якщо вони самі не змогли, то це неможливо зробити чесно, розумієш? Вони ще напишуть, що в тебе куплена дисертація…

-Вже, - сказала мама. – А ще, що за мене наукові роботи пишуть аспіранти. І навіть студенти. І що я беру хабарі… Якщо це буде продовжуватися, то й до тебе доберуться, точно кажу.

-Хай спробують. – Але Данило, на здивування матері, був спокійний. Він не міг уявити, яким саме брудом можна його облити, адже він майже ніде, окрім роботи, й не бував. А на фірмі його не було у чому звинуватити, до того ж, навряд чи якийсь журналіст зможе розібратися, чим він там займається.

-Ну, добре. А в тебе як справи? – Поцікавилася мама. Й вона дійсно хотіла це знати, а не почути просто: «Нормально». Тому Данило розповів декілька робочих новин. Розмова швидко закінчилася. Мама телефонувала саме для того, щоб повідомити про те, що стало відбуватися із батьком. Сам би той цього не зробив, бо вважав: це можуть розцінити, як прохання про допомогу. Суддя був гордою людиною… Але мама мала рацію: якщо взялися за родичів судді, це може торкнутися й Данила.

А ще цього разу обійшлося без нарікань, що Данило не одружується та не хоче. Це була мамина улюблена тема, - вона чомусь вважала, що щастя у житті залежить не від самої людини, а від людини поряд. Та не розуміла, що комусь може бути добре насамоті. Але цього вечора обійшлося без такої дискусії.

Замість того, щоб іти спати, Данило увімкнув комп’ютер та знайшов статті, що стосувалися батька та його сім’ї, з’явилися за останню добу. Але він дивився не тим поглядом, що батьки. Як не дивно, і батько, - суддя, - і мама, - вчений, - сприймали їх емоційно. Просто як несправедливу атаку на них. Данило ж хотів зрозуміти, звідкіля «ростуть ноги», бо був певен: випадкових «наїздів» на таких людей не буває.