4

Зазвичай на вихідні Данило намагався кудись поїхати. На мотоциклі. Якби він жив у рідному Львові, то їздити можна було б навіть за кордон, але з Києва це було занадто далеко. Не тому, що важко, а тому, що не встигнеш за два дні доїхати й повернутися назад. Втім, в Україні теж було багато цікавого. Поїхати до міста, де ще не бував, гуляти вулицями, обідати у кафе, - й розуміти, що тебе тут ніхто не знає, й нікому немає до тебе ніякого діла… Роздивлятися навколишнє – й розуміти, що ти не частина цією вуличної юрби, бо чужий тут… Це був відпочинок, а те, що дістаєшся туди за кермом мотоцикла, - вишенька на торті. До того ж, багато де було, дійсно, цікаво.

Але цих вихідних нічого не вийшло. Бо треба було підготувати пакет документів по угоді із «Електрон Авто». Не у робочий же час було йому цим займатися! Вихідні, звичайно, пішли коту під хвіст. Це було тим більш прикро, що вже осінь, і до кінця мотосезону залишилося не так багато часу… Хоча час вийти на прогулянку лісом, що був поряд, Данило, звісно, знайшов.

У неділю він скинув проект договору електронною поштою другу до Луцька. Отримав відповідь із деякими зауваженнями, врахував їх, - врешті-решт, саме Тарас був керівником цього бізнесу. А він – лише партнером, що вклав свої гроші, юристом та генератором деяких ідей. Нічого більшого зробити він просто не міг: для цього довелося б повністю присвятити себе цій справі. Данило вважав, що не може собі такого дозволити: невідомо, чим усе це закінчиться, й він не хотів втрачати роботу у «Зернократі». Хоча на випадок звільнення – вважав можливість повністю займатися цим бізнесом своїм «запасним аеродромом». Справа була ще й у тому, що він не вважав себе, власне, керівником та менеджером, хоча те, як проходила реформа його департаменту у «Зернократі», поступово змінювало його точку зору.

Він підготував листа до Артура Писемного, прикріпив до нього проект договору та зберіг, як чернетку, у власній електронній поштовій скриньці. Але відправляти не став. Це він зробить, зайшовши у власну пошту з робочого комп’ютера, та у робочий час. Витратити на це доведеться секунди, й ніяким чином виконанню його роботи це не завадить. Але в Артура не складеться враження, що із ним мають справу несерйозні аматори, які майструють у гаражі якісь саморобки у вихідні. Взагалі, Данило вважав, що турбувати людину у справах у вихідний, - якщо, звісно, це не близький друг, - неправильно. І показувати, що сам працюєш у вихідні, - теж. Як, власне, й працювати… Тому його лист адресат отримає у робочий час.

Що ж, слід було хоч якось компенсувати втрачені вихідні. Наприклад, поїхати-таки на роботу на мотоциклі. Чому б і ні? Тож, у понеділок, замість сісти за кермо електричного «Ніссана», він дійшов до гаражу, що у п’яти хвилинах ходи від його будинку. Відчинив ворота й викотив на вулицю «Ямаху Драгстар». Завів двигун, поклав до кофра невелику сумку, із якою звичайно ходив, зачинив ворота, застебнув куртку, надягнув шолом та рукавиці і пустився у дорогу.

Шлях до роботи зайняв майже удвічі менше часу, ніж зазвичай, - на мотоциклі не було проблеми заторів. Та й заїхав на паркінг біля офісу він, не чекаючи, доки відкриється шлагбаум, а об’їхавши його. Й зупинив мотоцикл біля тієї ж будки охорони, де звичайно ставив авто. Тільки, якщо електромобіль там можна було підзарядити, то мотоцикл під наглядом охоронців, вважав Данило, буде у більшій безпеці.

Коли він знімав шолом, шлагбаум піднявся, й на парковку в’їхав довгий білий «Лексус». Поряд із водієм сиділа міс Чоу. Кинувши погляд на Данила, вона раптом піднесла до скла руку із піднятим великим пальцем, - жест, який у всіх відомих йому народів означав: «Клас!». А «Лексус», між тим, проїхав повз, щоб, перетнувши увесь великий майданчик, висадити пасажирку просто біля дверей. Залишивши Данила міркувати над двома питаннями: хто й яким чином знайшов для неї цю машину із водієм, і що б це, взагалі, означало?

У власному кабінеті Данило спокійно поклав шолом на одну полицю, наколінники, які при їзді на мотоциклі одягав під брюки, - на іншу. Подумав, що треба буде привезти сюди звичайні черевики, щоб можна було перевзутися та не ходити увесь день у мотоботах, хоча великої проблеми у цьому не було: вони були підібрані з урахуванням зручності. Без повного екіпірування Данило на мотоцикл ніколи не сідав.

І тут же занурився у роботу. Знову довелося йти до бухгалтерії: виникли питання щодо того, як треба розраховуватися по кількох контрактах.

-Крісті приїхала! – Сказала Олена. – Знову нам набридати буде.

-А що їй до вас? – Здивувався Данило.

-Вона ж – фінансист, - пояснила бухгалтер, що сиділа за сусіднім столом. – І добрий фінансист, цього не віднімеш, але ж нашої специфіки вона не знає. Проте чомусь вмішується у нашу роботу!

Цікаво, подумав Данило, має вона на увазі специфіку суто бухгалтерської справи, чи, можливо, українського законодавства?

-А може, їй не до нас буде, - сказала Олена. – Там, кажуть, за кабінетом кімната відпочинку є…

Така кімната, дійсно, залишилася від попереднього власника. Але це вперше Данило почув розмову щодо специфічного особистого життя нової власниці фірми. Обговорювати це він не мав жодного бажання.

-Вони обидві – дуже ділові леді. Так і будемо їх сприймати, - відповів він, прямуючи до виходу з бухгалтерії.