2

Переговори завершилися невдало. Втім, це можна було передбачати. Те, що міс Чоу поїхала до залізничників сама, було чи не актом відчаю. Зазвичай вона займалася тільки загальним керівництвом, а оперативні питання вирішував директор. Але зараз виникла проблема, яку важко було вирішити.

Зібраний врожай треба було відвезти до портів, щоб завантажити на судна, - те, що вивозилося на експорт. А залізничники не давали вагонів. Казали, що їх була нестача, як і локомотивів, а на деяких напрямках взагалі було загальмовано вантажні перевезення. Міс Чоу вирішила їхати домовлятися із залізничниками сама.

Спочатку вони чекали у приймальні, - розмовляти з новою власницею агрохолдингу повинен був досить високий чин. Але через аварію гостя, звісно, запізнилася. Тому секретарка попрохала їх тепер почекати. Це навіть не можна було вважати проявом нечемності, - незважаючи на те, що господар був попереджений про затримку, а причина була, звичайно, поважною. Просто збіг обставин, від яких нікуди не подітися.

Залізничник виявився приємним чоловіком середніх років. А ще виявилося, що перекладач був потрібен хіба що для спілкування із його секретаркою, - він досить пристойно розмовляв англійською, тому Данило просто залишився слухати. У якусь мить він подумав, що це буде корисним досвідом, набути якого він не втрачав можливості.

Трохи розпитавши про аварію, - це було проявом природньої цікавості, і, мабуть, якби він цього не зробив, це виглядало б дивно, - залізничник висловив співчуття та пожалівся, що вони теж страждають від пішоходів, які виходять у невстановленому місці на колії. Гинуть самі, спричинюють збитки від затримок руху, та ще потім їхні родичі намагаються отримати гроші від залізниці. І це вже не кажучи про самогубців… Міс Чоу подивилася на нього із подивом, але нічого не сказала, натякнувши, що бажає перейти до питання, заради вирішення якого вона сюди приїхала.

Звісно, нічого з цього не вийшло. Залізничник стояв на своєму: вони б і раді допомогти, але нічого зробити не можуть. Вагонів та локомотивів не вистачає, пропускної здатності залізниць теж. Він прекрасно розумів, що альтернативи немає. Навряд чи він натякав на хабар, - сінгапурські бізнесмени не стали б застосовувати такі методи, це було зрозуміло. Здавалося, він просто отримував задоволення від того, що має усі законні та фактичні підстави для відмови у задоволенні їхніх потреб. Ви там, на світовій арені, можете бути ким завгодно, але тут повз нас не пройдеш!

Данило подумав, чи розуміла це міс Чоу? Для людини, яка звикла вести бізнес у Сінгапурі, Лондоні та інших цивілізованих місцях, навряд чи зрозуміла логіка пост-радянського бюрократа. Навіть, якщо останній добре розмовляє англійською. У будь-якому випадку, вона виглядала спокійною, хоча й розчарованою. Обличчя не втратила.

Проводжав їх залізничник ввічливо. Вийшовши на вулицю, вони попрямували до машини, - Данило подумав, що його пасажирці, мабуть, і не доводилося раніше так крокувати київськими вулицями. Раніше водій на чорному «Мерседесі» завжди довозив її від двері до двері. Проте міс Чоу трималася так, ніби нічого незвичайного для неї не було ані у цьому, ані у невдалих переговорах.

-Куди вас відвезти? – Спитав Данило, коли вони підходили до «Ніссана». Міс Чоу подивилася на свій айфон, щоб дізнатися час, трохи подумала та сказала:

-Додому, якщо можна. Доки ми доїдемо до офісу, робочий день вже закінчиться, й ми нікого там не застанемо. Тому додому. Ви потім доїдете до себе, Дане? – Поцікавилася вона. Мабуть, таки звернула увагу, що їде на електромобілі, та теж не вірила, що на усі ці незаплановані поїздки вистачить заряду. І проявила турботу.

-Так, заряду вистачить. Без проблем. Де ви живете?

Вона назвала адресу у Голосіїві.

-Це перше, що я вивчила тут, - посміхнулася. – Одночасно із адресою нашого офісу.

І знову сіла на переднє сидіння, а портфель поклала назад.

Їхати вечірніми заторами було довго. Данило чекав, поки пасажирка сама заведе розмову. Та, схоже, зрозуміла це, і сказала, що результатами переговорів не здивована, хоча й розчарована.

-Це не моя робота, - відповів він. – Але я знаю, що проблеми із залізницею виникали чи не кожен рік. Хоча й не у такій мірі, як зараз. Мене завжди дивувало, що ми не возимо вантажі на річкових суднах Дніпром. І не перевантажуємо на великі судна вже у портах. Наш колишній власник був далекий від цього, але ваша компанія…

Батько міс Чоу був власником великої судноплавної компанії. Казали, що його судна перевозять вантажі усіма океанами, а сам він – мільярдер. Великий, - за українськими мірками, - сільськогосподарський холдинг він купив якраз з розрахунку, що вивозити продовольство на експорт можна буде своїми ж суднами. Тільки спочатку вантажі треба було доправити до портів, а якраз із цим виникли проблеми. Іноземним бізнесменам важко було зрозуміти, як можуть існувати такі проблеми, а тим більше – як можна, замість вирішувати їх, розводити руками та говорити, що нічого зробити неможливо.

-Треба буде так і робити. – Незрозуміло було, йшлося про наступні роки чи про найближчі перспективи. Данило не міг би сказати, чи можливо десь дістати річкові судна для перевезення таких вантажів. Але, вирішив він, на чому, на чому, а на справах, пов’язаних із водними перевезеннями, його начальниця точно розумілася краще. Врешті-решт, його роботи це стосувалося лише у частині контрактів на перевезення та інших документів, якими йому доводилося займатися. Наскільки пам’ятав Данило, до судових процесів з приводу перевезень жодного разу не доходило. А у разі втрати чи псування вантажу – відшкодування виплачували страхові компанії.