1

Данило був людиною допитливою та ретельною. А головний бухгалтер їхньої фірми – перфекционісткою, як часто буває із представниками цієї професії. Тому питання, які виникли щодо контракту, вони вирішували довше, аніж планували. Вийшовши з кабінету головбуха, він опинився у великій кімнаті, де сиділи рядові бухгалтери. Подивився на годинник на стіні, - якраз розпочиналася обідня перерва. Співробітники, - у бухгалтерії це були здебільшого співробітниці, - підводилися зі своїх стільців, щоб піти – хтось до найближчого кафе, хтось до магазину. Як зазвичай, вони обмінювалися якимось фразами. Хтось розповідав про конфлікт своєї дитини із вчителькою у школі, хтось обговорював здоров’я батьків. В однієї дівчини зламалася машина, й вона розповідала про свої поневіряння по станціях технічного обслуговування подрузі, яка розумілася на техніці ще менш, ніж вона сама, і взагалі не водила авто.

Усі ці розмови були Данилу зовсім нецікаві. Але проникали до мозку та запам’ятовувалися, займаючи там зайве місце. А найголовніше, разом із розмовами проникали й емоції, які були зовсім йому непотрібні. Вистачало й власних. Ну от яка йому справа до діабету Вірчиної матері, яку він ніколи у житті не бачив та, скоріше за усе, й не побачить? Навіщо йому знати про це, а тим більше пропускати через себе? Але нічого зробити з собою Данило не міг. Іноді йому радили «абстрагуватися» від цих розмов. Але ж не можна було затулити вуха… Єдине, що залишалося можливим, - якнайдовше не вступати у розмови, та не показувати, наскільки йому некомфортно у цій атмосфері, яку він називав для себе «чорним шумом». На протиріччя технічному терміну «білий шум». Натомість, «чорний шум» витягав енергію, виснажував; від перебування у великій групі людей Данило втомлювався більше, ніж від самої роботи. На щастя, подумав він, тепер, після просування за посадою, у нього хоча б окремий кабінет.

Втім, серед співробітників тепер була нова улюблена тема для розмов. У фірми, де усі вони працювали, трохи менше, ніж два місяці, як змінився власник. Змінився несподівано, бо хазяїн, крупний бізнесмен і колишній депутат, не отримавши депутатського мандату у новій Раді, вирішив, скоріше за усе, залишити країну. Й розпродавав активи. Одного прекрасного ранку увесь офіс дізнався, що агрохолдинг, головним підрозділом якого вони були, цілком, оптом, купили якісь незрозумілі іноземці. Треба віддати належне колишньому господарю, угоду він підготував швидко та у великій таємниці. Ще більше усі здивувалися, коли дізналися, хто саме є новим володільцем. Й, нарешті, в усіх розширилися очі, коли через пару тижнів з’ясувалося, хто буде представляти інтереси нового власника.

Тож, улюбленою темою розмов тепер було: як буде змінювати контору новий господар, і кого саме у результаті цього звільнять.

-А от на твоєму місці, Даниле, я б турбувалася! – Сказала Олена, одна з бухгалтерів, коли Данило пропустив її вперед у двері, зробивши це так, щоб уникнути тісняви та близького контакту, але щоб сама Олена цього його намагання не помітила. У таких маневрах Данило вже став віртуозом. Вони якраз виходили з бухгалтерії у велике приміщення, яке в офісі виконувало функції одночасно приймальні та холу.

Зверталися безпосередньо до нього, й не відповісти було б зовсім нечемно.

-Чому саме на моєму? – Поцікавився Данило.

-Тому що в них, напевне, є свої юристи у всяких Лондонах. Навіщо їм міжнародно-правовий департамент? Розженуть вас усіх… - Зловтішно пояснила Олена. Чомусь вона не любила юристів, а тим більше – міжнародників. Данило помічав це не вперше, хоча й не міг збагнути причину цієї нелюбові. Втім, він не переймався. Й не тільки тому, що тепер за своїм становищем був вищий за Олену.

-Поки що в нас роботи не поменшало, - знизав він плечима. – Як надходила, так і надходить. До того ж, тут треба знати ще й наше законодавство, окрім того, ти уявляєш собі, скільки грошей доведеться заплатити якійсь лондонській юридичній фірмі за те, що ми тут робимо за зарплатню? Тому, насправді, не думаю…

На стійці, за якою звичайно сиділа одна з секретарок, задзвонив телефон. Власниці робочого місця не було видно, - мабуть, вже вийшла на обід. Тому слухавку взяла одна з бухгалтерів, що проходила повз.

І раптово звернулася до Данила:

-Ти можеш поговорити? Бо тут щось кажуть англійською. Точніше, кричать.

Данилу за освітою та посадою треба було вільно володіти англійською, - як діловою, так і розмовною. Тому він взяв слухавку та, перейшовши на цю мову, поцікавився, із ким розмовляє.

-Це Чоу! – Пролунав жіночий голос. – Нарешті, хтось розуміє… Ми потрапили у аварію. Перекладач поранений, водій теж!

-А ви не постраждали, міс Чоу? – Спитав Данило. Усі повернули голови до нього, почувши, до кого він звертається, хоча практично ніхто не розумів суті розмови.

-Ні, я сиділа позаду. Але тут таке коїться… І я не можу нікому нічого пояснити.

-Де ви знаходитеся? – Запитав Данило.

-Якби я знала, як зветься це місце… Якийсь широкий проспект. – Його співрозмовниця з’явилася у Києві нещодавно, й практично не знала міста. До того ж, усюди їздила із водієм. Втім, Данило знав, куди вона повинна була прямувати. А отже, проспект цей мав бути проспектом Перемоги. Треба було дізнатися, де саме знаходиться міс Чоу, щоб організувати допомогу.