Сповідь душі

Чи здатна людина самотужки себе врятувати від бідності? Чи здатна творчо розвиватися в маленькому місті в сучасній Україні? Відповідь проста - ні. Необхідно створити для неї певні умови. Додати дрібку тепла і ніжності, щоб душа проростала як квітка. 

…Кожен день я відчувала холод байдужості навколо, але навіть серед сірих стін маленького міста знаходила маленькі краплини тепла — у слові, погляді, несподіваному дотику. І ці краплини давали сили продовжувати рости, навіть коли здавалось, що надія вичерпалася. 

Єдине, що рятувало мене була малюсінька книгарня, що ніби загубилася в провулку. Інтер'єр закладу вражав- старовинні підсвічники, столики з білими скатертинами та дуже багато книжок, що пахли старовиною. 

Тут шелест сторінок і тихий дзвін келихів від чашок чаю зливалися в спокійну мелодію, яка заспокоювала душу... 

Власницею цієї книгарні була дуже старенька бабуся з білим як сніг волоссям, яке було заручене в ґульку. 

Її руки завжди пахли корицею і яблучним пляцком. А ще вона вірила дуже смачну каву. Здавалося ніби чаклує над нею. 

Кожного разу, коли я відчувала аромат кориці і яблучного пляцка, відчуття спокою розтікалося по тілу. Кава, що її бабуся подавала, була ніби еліксиром, що знімав втому й сум, і на кілька хвилин я забувала про сірі стіни міста за дверима книгарні. 

Одного разу я навідалася туди ввечері. За вікном падав дощ та я не відчувала його. Пальці рук дрібно тремтіли, серце шалено калатало в грудях. Бабуся побачивши мене зрозумівши мій стан одразу почала готувати чай з бергамотом. 

Запах чаю з бергамотом обвивав мене, як теплий плед, і повільно серце почало заспокоюватися. Кожен ковток ніби відсував холод, що затримався в мені протягом дня, і я неначе знову могла дихати. 

Я знову поверталася до себе. До тієї, яка ще вірила в диво. 

Я відчула, як наповнююсь світлом, що давно забула. У мені знову розквітало відчуття, що життя може бути м’яким, лагідним і добрим. І, вперше за довгий час, я дозволила собі посміхнутися без страху. Дозволила собі не думати про майбутнє. Про те, що в країні досі триває війна. 

Вперше за довгий час я відчувала себе щасливою. Просто так. 

В той момент я нарешті змогла розгледіти його - чоловіка, який торкнувся моєї душі. 

Його погляд був спокійним і лагідним, а легка усмішка ніби говорила: «Тут безпечно». І вперше за довгий час я відчула, що не сама.