Як багато добрих дівчат, але попит на поганих…

  Роман Володимирович Колос відчував вседозволеність на  своєму робочому місці. Молодий з прекрасним тілом він був радістю для жіночого голодного ока. Багато самок нашого офісу бігали до його кабінету не тільки за підписами. І він ними вдало користувався. З його кабінету часто доносилися стогони. Високий з  чорним волоссям ідеальною засмагою і зеленими очима, які контрастом виділялися на лиці. Суттєві пухлі губи заворожували, коли він щось говорив на нарадах. І мої трусики неодноразово були мокрими, але на мій тип сірої миші мабуть такий чоловік ніколи не зверне увагу.

 Наближався новий рік. Цього року всю організація святкування корпоративу впала на мої тендітні плечі. Коротше кажучи цю роль доручили креативному директорові Артему Юрійовичу Смолянському. Але як завжди він в нас немає часу, адже в нас молоде обдарування Світлана — його помічниця.

  Я звичайно, як минулого року подзвонила у агентство “Чарівне свято”. Минулого року вони професійно все організували, мені залишилося тільки вибрати зірок. Я вибрала з плейлисту шефа і не прогадала, була нагороджена премією.

 Трохи, про себе. Мене звати Ангеліна Олександрівна Коломієць, мені двадцять три, але вигляд такий, що мабуть через стиль одягу я виглядаю, де що старше. В мене нормальна фігура. Я стежу'' за своїм тілом і їм здорову їжу, два рази на тиждень ходжу у спортзал, абонемент на який дістався мені разом із роботою. Після чого моє і так ідеальне тіло стало більш рельєфним. Так буває, коли бос власник мережі спортклубів і магазинів спортивного спорядження. Тілом своїм я задоволена, але я завжди думала, що повинна подобатися не лише тілом, але й душею. Тому перед приходом на співбесіду я пофарбувала своє волосся з натурального блонду у шатен. Плюс широкий одяг і окуляри зробили з мене таку собі ботаншу. Люблю, коли мене оцінюють за розум, а не природну красу, яка дісталася мені від бабусі по маминій лінії. 

 Все було добре. Ранок почався як завжди о п'ятій годині з йоги. Я весела чекаю на морозі своє, заздалегідь викликане таксі. В мене в мене на всьому ходу врізається велосипед. Я падаю. Прокльони летять з моїх уст, як листя в листопаді у вітряну погоду. Зазираю на непорозуміння, як опинилося на моєму шляху. Перед мною, як величною статурою осяяним світлом стоїть, як античний герой у фільмі. Хто б ви подумали? Нізащо не гадаєте. Я й сама у ступорі. А до то болить і проситься прикласти хоч би подорожника. В дитинстві я так доволі часто лікувала забої. Мені простягає руку з розгубленим виглядом  Роман Володимирович. Я ледве його впізнала і то лише після того, як він зняв дзеркальні окуляри, що закривали півлиця.

— Ви, тут?

— Я тут живу! Чекаю таксі на роботу… А ви?

— Я живу на сусідній вулиці…

 Він підняв мене. Струсив сніг з на сідницях. Але це було так, якби мені хотілося,швидше дбайливе ставлення аніж якийсь натяк. По тілу пробігло приємне тепло. І коли наші погляди зустрілися я потонула у цих бездоганно зелених очах. Ніколи не бачила такого кольору очей, хіба що в мультфільмах.

— Нічого не болить, ви в порядку?

— Угу

— Може вам допомогти дістатися додому.

— Ні, я в нормі і я їду на роботу. Ось моє таксі приїхало.

 Я ледве відіпхнула нахабу. Сіла в таксі. Мною трохи трусило, перед очима застиг погляд зелених очей навпроти. Я невдаха промайнуло в голові. Ні це він мудак, прилетіла відразу інша думка. 

 За вікном пролітає вулиця за вулицею і машина таксі паркується біля самого входу в офіс.  Холодний вітер обпалює обличчя морозом я закутаюсь сильніше в пально і забігаю швидше в середньому, де мене зустрічає молодий охоронець. Ярослав вже давно намагається заговорити зі мною. Але роблю вигляд, що не зауважую його знаків. Так зручно. Не хочу сваритися, щоб хтось тримав на мене обіду.

 В офісі все летить шкереберть. Моя п'ята точка трохи поболює, але я намагаюся сидіти боком. В дев'яті годині у офісі з'являється Роман Володимирович.тВін як вихор з'являється в офісі, витісняючи повітря з легень, я забуваю, як дихати. Я замираю, намагаюся злитися з стіною. Тільки ось це сьогодні не допомагає.

— До мене  швидко! - не відводячи погляд

— Добре…- встигаю я кинути вслід накачані спині.

 Я сотні разів була в цьому кабінеті, тільки-но серце нині калатає, як шалене. Я йду слідом. Роман Володимирович скидає пальто графітового кольору під ним тонкий трикотажний светр, який підкреслює чудове тіло і темно-сині джинси. Волосся в красивому безладі. На перший погляд може здатися, що воно само так лягло, але я знаю, скільки я замовляю гелів за доглядом для волосся щомісяця.

— Ви в порядку?- сідає в своє шкіряне крісло коньячного кольору.

—Так начебто…- він оглядає мене з ніг до голови я опускаю голову, уникаю прямих поглядів.

—Щось болить?

— Трохи місце падіння… - я відразу хочу забрати свої слова назад, але пізно. Слово, як пташка вилетіло…

— Покажіть? - каже він серйозно

— Ви при своєму розумі? Чого мені тут показувати? Мій зад?

— Ви думаєте я там побачу, щось що мене здивує?

— Не впевнена, але… Одним словом ні, навіть не думайте…

 Я не встигаю отямитися, як позаду мене постає велика фігура шефа. Він бере мене за талію, спирає на стіл і одним рухом і знімає мої штани, оголюючи мої сідниці. Ми не дихаємо. Мої темно-сині стрінги відкривають вид на всю мою бездоганну дупцю з великим синцем на всю половину. Я знаю, я бачила в туалеті. Роман Володимирович нахиляє голову і чомусь ніжно проводить по місцю падіння ледь торкаючись кінчиками пальців, викликаючи в мене масу емоцій. Я тремчу. Він сам одягає мені  назад штани і йде сідає за стіл . Відкриває нижню шухляду. Я за цей час встигаю встати із незручної пози і випростати спину. Роман Володимирович простягає мені руку з тюбиком мазі .

- Ось три дні помажите і повинно допомогти - його очі темніше ніж зазвичай, дихання пришвидшене я вихоплюю мазь наші руки на секунду торкаються одне одного посилаючи розряд по тілу.

— Дякую - кидаю я і швидко тікаю з кабінету, де мені стає так жарко і важко дихати.