Епілог

Жовте кленове листя вистелило все подвір’я. Легкий осінній вітерець похитував гілки дерев та гойдалки на дитячому майданчику. Сонце ще не тільки світило, але й гріло. Сьогодні був на радість теплий жовтневий день. Неподалік стояв будиночок. У вікні будинка видно було обличчя дівчинки. Там у будиночку панував мир та спокій. А ще не так давно вся сім’я була дуже засмучена. Бабуся залишила їх навіки. Дівчинка вийшла на ґанок. Пройшла повз дитячий майданчик, торкнулась руками гілок кущів. Повільно спустилась сходами до берега місцевого озера. Вона вдихала ще тепле повітря осені і дивилась вдалечінь. Раптом вітер проніс повз її волосся жовте листя і почувся дзвінкий жіночий сміх, а потім голос. Цей голос вона б впізнала серед тисячі голосів:

– Ти все ж змогла підготувати статтю. Ти встигла…

– Я встигла, – з сумом відповідала дівчинка.

– Але чому ти не радієш, юна журналістко? Ти перемогла, отримала виграш.

– Я не змогла допомогти бабусі…

Прозорий силует Осені з’явився навпроти дівчинки. Осінь простягнула руку і погладила обличчя дівчинки, торкнулася щоки і мовила:

– Бачиш, не все можна придбати за гроші. А найцінніші речі взагалі неможливо купити.

Дівчинка підняла голову, глянула в очі Осені і відповіла:

– Я отримала дещо. Я отримала час. Ми змогли виграти час. У нас було більше часу провести з бабусею вдома, а не в лікарні. Ми могли більше поспілкуватися… і я встигла… попрощатися… – сльози блищали в очах дівчинки.

– Бачу, ти вже зовсім дорослішаєш. Скоро ми вже не зможемо бачитись з тобою… Але я залишу тобі мою музу. Образ, частинку мене, яка буде тебе й далі надихати.

Осінь взяла дівчинку за руку і накрила її своїми руками. Коли Осінь забрала свої руки, то в руці дівчинки з’явилася тоненька підвіска із золотим кулоном у вигляді червоного виноградного листочка. Червоний листок і маленький блискучий рубін на ньому. Я згадала ту мить і червону краплину.

– Вона жива, доки ти її пам’ятаєш. Вона у твоїй пам’яті, – сказала тихо Осінь. – Прощавай…