Глава 9. Сумніви

Все навколо оживало, цвіло і поширювало неповторний весняний аромат. Пташки весело співали. На деревах бруньки випускали перші ніжні листочки. Почали цвісти дерева. А потім – цілий вибух запахів: конвалія, магнолія, тюльпани, бузок – чарівні прекрасні квіти, які щороку приносили мені стільки захвату і радості. Щороку, тільки не сьогодні. Сьогодні мені було сумно… Я думала про бабусю, яка в цей час лежала в лікарні. Мені так хотілось їй допомогти. Якби в мене було багато грошей! Якби я могла перемогти в журналістському конкурсі, тоді ми змогли б разом радіти такій гарній весні. Могли б разом радіти цим квітам, сонечку і пташкам… А ще в мене більше не було стільки віри і надії, як пів року тому. Вже минуло пів року з того часу, як я взялась за своє ексклюзивне інтерв’ю. Тоді я планувала інтерв’ю лише з Осінню, але мій план переріс в цілу книгу. Але, дивно – чим більше я готувалася, тим більше сумнівалася в своїх силах та в своїй задумці. Мені здавалося, що все це – дурниця. Нікому не сподобається. Я лише зганьблюся, насмішу усе журі. Та мені й не повірять. Хто повірить, що дівчинка змогла зустрітись з Осінню, Весною і навіть побувала в палаці Королеви Зими? Ні, в мене нічого не вийде. Хандра і туга так несподівано напали на мене.

І я сиділа на своїй улюбленій лаві в парку і плакала. Я так довго намагалась бути сильною. Стримувала сльози, посміхалася батькам і бабусі. Я ж старша в сім’ї, розумниця, мамина помічниця. А в душі ще зовсім дитина. Тільки я бачила одного разу, як мама тихо плакала, ховаючись на кухні. Мамі було важко. Усі хвилювались за бабусю. І мені хотілось усім допомогти. Тому я прийняла рішення бути сильною заради своїх рідних. Адже дорослі не такі вже й сильні, якими хочуть здаватися. Минуло пів року, шість місяців, куди поділись мої сили, куди поділась моя віра? Мої думки з шаленою швидкістю пронеслись в голові. Поступово я почала звинувачувати себе, що недостатньо зробила.

І тоді згадала свій останній візит до бабусі. Тоді я не втрималася і сказала ці слова. Що це я винна. Що через мене бабуся хворіє, тому що я була неслухняна. Бабуся посміхнулася і серйозно тоді сказала мені, що від нас нічого не залежить. В кожного є своя доля і свій час. Кому скільки відведено – стільки й проживе. Не більше, й не менше. Ніхто в цьому не винен…

Я так довго не дозволяла собі бути слабкою. Так довго намагалась здаватися сильною. Показувала себе сильною. В мене не було часу. А сьогодні дозволила собі проявити слабкість, дозволила собі знову бути дитиною. Я думала, що від моїх зусиль щось залежить, що я зможу вплинути на лікування бабусі. Що мені вистачить часу. Але час, мов пісок, сипався крізь пальці. Я намагалась зловити хоча б піщинку, щоб встигнути. Але Осінь була права. Вона ще з самого початку сказала мені, що час летить. Час і дійсно летить…