Глава 8. Весна

Час швидко летить.

І не помічаю,

Як тільки за мить

Весну зустрічаю.

Щебетав горобчик, сидячи на білокорій березі. Сонячне проміння вигравало в її гілочках. Під ногами – вогка земля з острівками снігу. Це лише відголоски зими. Зима скінчилася, прийшов час весни. Все навколо потихеньку прокидалося. Під снігом проростають перші весняні квіти – проліски. Первоцвіт – ніжна маленька квіточка, символ чистоти і народження. Адже вся природа неначе знову народжується.

Поки я йшла лісом, ранок швидко перейшов в обід. Сонце вже раніше вставало на обрії. Люблю весну. Тепло́ ще не особливо відчувається. Але все тіло в передчутті теплого сонечка, і настрій швидко летить догори.

Так, під спокійну зворушливу мелодію першого подиху весни дійшла до лісової галявини.

На галявині сиділа навприсядки якась дівчина. Здалеку не було видно її обличчя, але в очі кидалось волосся. Яскраво-зелене волосся! Наче Мавка серед лісу. От тільки вона не танцювала. Може, це і є мавка. Я ж їх ніколи не бачила. Тільки чула про них. Було і моторошно, і одночасно цікаво. Я не змогла подолати свою цікавість і допитливість. Почала тихенько підходити до зеленоволосої дівчини. Я встигла зробити лише кілька дрібних кроків, як дівчина стала повільно піднімати очі. Вони блищали смарагдовим світлом, молоде лице не мало жодної зморшки. Вона б, можливо, виглядала зовсім юною, якби не ці очі і дорослий погляд. В ньому вгадувалась стародавня мудрість та досвід віків.

– Я чекала на тебе, юна журналістко. Чи добре тобі спалося, дитино?

– Ви? – я здивовано запитала. І почала усвідомлювати. – Ви не Мавка. Це Ви – Весна.

Дівчина лише кивнула головою.

– Я навіть не помітила, як заснула. Мені наснились мої приємні спогади, хоч і з гірчинкою. Але все ж, це були приємні сни… – не забарилася з відповіддю я.

– Чш-ш-ш, – зашипіла Весна, закликаючи мене замовчати. Приклала пальця до вуст: – Не потрібно слів, дивись.

І я обернула свій погляд туди, куди дивилась Весна. Вона дивилась вниз. Спочатку нічого не було видно, лише сніг. Потім сніг почав танути, потекла вода. Земля трохи підсохла. І тут земля в одному місці заворушилася, маленькі шматочки відлітали, утворюючи в одному місці отвір. З отвору показалось щось фіолетове. Воно росло, і далі стало видно, що це пелюстки якоїсь квітки. Вона ставала вище і вище, потім вилізли її листочки, і квітка почала повільно розпускатися, показуючи свою середину з жовтими тичинками. Яка краса! Щось неймовірне! Ніколи не бачила нічого подібного. Весна посміхалася, дивлячись на мене. Я була в захваті від цього видовища.

– Так прокидається природа, – промовила Весна. – Квітка крокусу народжується кожного року. А потім знову засинає, щоб народитися знову на наступний рік. І так щороку.

Ми мовчки дивились якийсь час на квітку. Трохи далі виросло ще кілька квіточок. І ще… і ще…

Земля прокидалась…