Глава 7. Барліг ведмедя

В барлозі ведмедя темно, тепло й затишно. Він приготувався заздалегідь до зимівлі. Було чутно хропіння ведмедя в суцільній темряві і більше нічого… але, стривайте, ще якийсь звук. Можливо, там ще є ведмежата. Сплять, тихо посопуючи. В темряві нічого не видно. Лише різні звуки добре відчуваються під товстим шаром землі.

Несподівано в темряві з’являються дві блискучі намистини. Це не намистини, це очі, мабуть, ведмежати. Ні, це людські очі. Що робить людина в барлозі ведмедя? Чутно стриманий здивований крик і зітхання. Якісь шарудіння, шкрябання і раптом яскраве світло пронизує темряву. Це дівчинка знайшла ліхтарик і намагається роздивитись свій притулок. Світло ліхтарика повільно з тремтінням тягнеться по земляним стінам барлогу і доходить до чогось бурого й волохатого, освітлює велику коричневу гору хутра, схожу на пухнасту ковдру. Дівчинка простягає руку, щоб доторкнутись до цієї пухнастої ковдри в передчутті її м’якості і тепла, але вона жорстка. Дівчинка і не помітила, що рівномірне хропіння давно зникло, і барліг огорнула тиша. Світло ліхтарика дісталося чогось нового, аж ніяк не схожого на ковдру. За секунду дівчинка усвідомлює, що це морда ведмедя, величезного бурого ведмедя. І тут вона вже не може стримати переляканий несамовитий крик. Ліхтарик вилетів з її рук. Світло миготить то зліва, то справа. Чується ведмеже ричання, й раптом:

– Та замовчи вже. І без тебе голова болить.

«ХТО це сказав? – думає дівчинка. – Ну все, я вже остаточно зійшла з розуму».

– Нарешті замовчала. Виспалась? – знову почувся оксамитовий баритон з ричанням.

– Хто це? – набралася сміливості і невпевнено запитала дівчинка.

– Хто, хто. Кінь в пальто, – відповів нечемний голос і хрипло засміявся.

– Я не розумію, – відповідає дівчинка.

– Ясно, з гумором в тебе не дуже, як бачу. Королева Зима попросила уважно приглянути за тобою, поки ти спала. Я був дуже уважний і з наполегливістю та відповідальністю підійшов до наказу. Але… в цю пору року мені так важко не спати. А ти так солодко сопіла носом, що я й сам заснув поряд.

Думки табунами коней пронеслись в голові дівчинки.

– То я спала… мені снилося Різдво, і бабуся. А ще друзі і санчата. Це були мої сни. Зима все ж таки мене заколихала. Як вона змогла так непомітно?

– На те вона і Королева Зима.

– Як довго я тут знаходжусь?

– Ну, ні багато ні мало, приблизно стільки, стільки ми спимо.

– Ми – це хто?

– Звичайні ведмеді.

– Але ж я не ведмідь.

– А сон твій був не звичайний, а чарівний. І я, як бачиш, незвичайний ведмідь, – хмикнув ведмідь. – Я – слуга Королеви Зими. Час пролетів швидко. Зараз вже почався березень.

Сказати, що дівчинка була здивована, це нічого не сказати. У неї був легкий шок. А може, і не легкий.

Вона і не помітила, як ведмідь обережно виніс її на поверхню землі серед лісу. Тільки побачивши синє небо, дерева і тоненькі струмочки талого снігу, вона прийшла до тями. Навколо все прокидалося від зимового сну. І цей запах. Запах весни…