Глава 6. Пригоди

Я лечу на санчатах з гірки зі швидкістю ракети. Я – ракета! Лечу!

Вітер розвіває пасма волосся, що вилізло з шапки. Так і хочеться відпустити санчата, розправити руки, наче крила і, здається, полечу. Позаду наздоганяють мене подруги. Сміються. Всюди чутно дитячий сміх. Мить. Гірка скінчилась, намагаюсь гальмувати ногами, не втримуюсь, випадаю з санчат. Друзі сміються, і мені смішно. Так весело! Не хочеться вставати з землі. Лежу. Заплющую очі і ще раз переживаю свій політ в пам’яті. Відкриваю очі – небо. Синє морозне небо. Там знову хмаринки з’являються. Вони так швидко рухаються. Он та, зліва, схожа на овечку. Ха-ха, така смішна овечка. А он іще одна. Ціле стадо овечок. Мабуть, знову піде сніг…

– Гей, вставай! Чого розляглася? А я тебе перемогла. Я ж казала, – подруга штовхає мене.

Ліниво піднімаюсь на ліктях. Не хочеться вставати. І щось мені вже не весело. З овечками було цікавіше… Повертаюсь вбік – біла пляма летить мені просто в лице. Це сніжка. З того ж боку, звідки прилетіла сніжка, лунає веселий сміх. Однокласник. Такий-сякий.

– А-а, зараз я тобі дам! Лови решту! – кидаю в нього нашвидкуруч зліплену сніжку. Кидаюсь в атаку.

– Ну, все, тобі кінець, – і його рішучий погляд чомусь лякає мене. Кидаюсь навтьоки. Швидко, швидко. Зараз забіжу за дерево і переведу подих. Останній ривок. Не помічаю зліва якийсь рух, різко повертаю і спотикаюсь через якусь мотузку. Що це? Що це взагалі таке? Ай, ай-яй-яй! Рука так болить! І коліна. Але рука більше. Піднімаю очі – собака. Жіночка гуляла з собакою, а я зачепилась ногою за її поводок. От халепа! Це ж треба таке. Друзі збіглися на мій крик. Стало так соромно. Видно, хвилювання в їх очах. Розпитують, як себе почуваю.

– Та все нормально. Нічого. Просто зачепилась випадково. Давайте, хто перший до он того дерева! Ха-ха!

Рука ниє. Але це нічого.

Бігали з друзями до вечора. Весело. Вже нічого не боліло. Повернулась додому вся мокра, спітніла, з червоними щоками, але щаслива.

– Ой, людоньки! Що це за сніжна баба прийшла до нас! Йди швидко митися і грітися. Тепле молоко з медом зараз зроблю, – мама схвильовано заштовхала мене до квартири. – Я тобі вже разів з десять дзвонила. Ти чого так довго слухавку не піднімала?! Батько пішов шукати біля школи.

– Та я була біля озера з однокласниками.

– Давай бігом роздягайся. Братик вже скоро засне, а вона гуляє…

Про свої пригоди я так і не розповіла мамі, вважаючи, що то зайве. У мами й так клопоту вистачає. Мене більше хвилювала розірвана куртка. Мама й не помітила. От і добре.

На ранок забита рука вже розпухла. Важко було поворухнути без сліз. Легкий закритий перелом зап’ястя і мій перший гіпс. Перший, але не останній…