Глава 4. Зима

Мереживо біле в моєму вікні,

І сонечка начебто зовсім нема.

Гарячого чаю і ковдру мені!

Тому що зненацька настала Зима…

З тих пір, як я востаннє зустрічалася з пані Осінню, вже минуло багато часу. Стільки всього відбулось! Скільки ягід і грибів назбирали, скільки консервації закрили, скільки борщів зварили. Багацько роботи Осінь завершила. А я вже планувала зустріч і бесіду з сестрою Осені – Зимою. Час минав, а мені здавалося, що я нічого не встигаю. Хочеться ще більше зробити, і дні вже якісь не такі довгі, і сонце пізніше встає.

Домовились зустрітись в знайомому парку, все на тій самій лаві. От тільки дерева вже були не прикрашені різнобарвним листям, а сяяли срібним інеєм. І перший сніг припорошив мою улюблену лавочку. Протерла рукавичками собі місце для сидіння. Вмостилася, склала руки, задумалась. Чекаю. А тим часом думки роїлись в моїй голові. Спогади, мрії, плани. Згадалася Осінь з її безпосередністю, особливим гумором і працьовитістю. Думки самі перемкнулись на Зиму. З нею теж все було не так просто. Зустрічатись з пані Зимою потрібно через її посередника, якого всі знають на ім’я Вітер. Саме Вітер навіяв мені місце і час зустрічі. Я дуже хвилювалась, щоб не спізнитися, так і вийшло, що прийшла на пів години раніше. Час минав. А Зима все не приходила. Щось спізнюється вона сьогодні. Дивно. Подивилась на годинник, вже чверть по одинадцятій, а Зима й досі не прийшла. Що робити? Невже Вітер обдурив? Ох, як я могла йому повірити, він же такий мінливий і ненадійний! Стиснула кулаки, з гнівом в очах зібралась вже йти, аж раптом мене підхопив сильний вітер зі снігом. Білі сніжинки заліпили очі. Я хотіла щось крикнути, але холодне повітря залетіло до рота, не даючи мені вдихнути. Руками намагалась витерти очі, щоб щось побачити, але холодне морозне повітря почало крутити мене. Я зрозуміла, що не відчуваю землі під ногами. Одна рукавичка кудись полетіла додолу. Страх охопив мене. Що відбувається? В очах миготіли якісь сполохи, крім цього я нічого не бачила. Сніг продовжував закривати мої очі. Вітер кружив мене, наче билинку, і я нічого не могла вдіяти. Чомусь несподівано згадалася Дороті, як вона помандрувала у своїй хатині до країни Оз. І як її тільки не знудило? Бо я вже відчувала, що ранній сніданок проситься назад. Зненацька все скінчилося так, як і почалось. Мої ноги обережно торкнулись чогось твердого, мабуть, землі, сподіваюсь. Сніжинки тонкими струмочками збігли з моїх очей і потекли за пазуху, було неприємно. Я проморгалася, яскраве світло різануло очі, протерла їх руками. Моє тіло знову мене слухалося. Одна рука була червона від холоду: все-таки не здалось – загубила рукавичку. Але це вже не має ніякого значення. «Де це я? – озирнулася. – Це вже не парк, точно».

Мої ноги стояли не на землі, а на блискучій срібній поверхні. Що це? Блискучий білий мармур, схожий на підлогу в Індійському палаці. Коли я придивилась, то зрозуміла, що то був лід. Доторкнувшись до однієї зі стін, я переконалася у цьому. Лід був такий чистий і блискучий, що я побачила своє відображення. З того боку на мене дивилась перелякана дівчинка, схожа на мене. Підійшла ближче: невже це я? Що у мене на голові? Страх змінився на здивування і сміх у моїх очах. Мій сміх пронісся голосною луною по залі. Я підняла очі і побачила усю велич цього палацу. Так, це був саме палац: величний, весь в білих та срібних відтінках. Він був такий височезний, що я не бачила стелі.

– Тобі весело, людська істото? – залунав гучний голос начебто звідусіль.

Я озирнулась, шукаючи хазяйку цього сильного голосу.

О, так я й передбачала. Вітер, ох вже цей шибайголова! Він переніс мене прямісінько до Палацу Зими.

Я дивилась прямо на пані Зиму. Вона, з ідеально рівною спиною, сиділа велично на троні, прикрашеному прекрасними зимовими візерунками. В світло-синіх очах був лише холод. Міцно стиснуті губи з презирством і насмішкою доповнювали її холодний вигляд. Її погляд повністю заволодів мною. Навіть не встигла роздивитись ні її неймовірно прекрасну льодяну корону, ні білу сукню з морозним мереживом, ані таку ж неперевершену білу шубку. «І навіщо їй шуба? Вона ж ніколи не мерзне!»  – ці думки відволікли мене від очей королеви Зими. Що це зі мною? Я й забула, що не можна зосереджувати свій погляд на очах Зими. Чула легенди, як деякі сміливці задивились на Зиму, а потім заснули й замерзли. А ще не можна їй показувати свій страх. Зима любить сміливих і зневажає боягузів.

– Про що ти думаєш, людська істото? – здивовано запитала Зима.

– Мені подобається Ваше вбрання. Але не розумію, навіщо Вам шуба? Ви ж не мерзнете.

– Ти насмілилась прийти до мене, щоб розкритикувати мій образ Королеви Зими?

– Ні в якому разі. Моя ціль, і… – обережніше і тихіше промовила я, – моя мрія – зустрітись з Вами, щоб взяти інтерв’ю.

– Інтерв’ю в Зими?! – засміялась Королева. – Це щось новеньке. Проте… ні. Це ж ти, журналістка, школярка з дивним ім’ям. Ти вже зустрічалась з моєю сестрою. Чому ти в першу чергу звернулась саме до неї?

– Я не могла прийти до Вас раніше Осені.

– Вірно… – Зима задумалась. – Тобі цікаво, чому я вдягаю шубу. Я дійсно не мерзну ніколи. Я маю своїх вірних помічниць: Завірюху, Хуртовину й Заметіль. Коли прийде їх час, вони візьмуть мою шубу і вкриють снігом всю землю. А зараз грудень. Ще не час…

Я дивилась уважно на Королеву Зиму і прислухалась до кожного її слова. Слова сипались з неї, наче білий сніг, і заколихували мене, мов колискова. Вона розповідала про сплячі дерева і про звірів. Розповідала про своїх помічників і про улюблені зимові свята. Мені ставало тепліше, коли згадувала про теплий камін, крісло біля вогню і чашку теплого різдвяного чаю з корицею. Стало так добре. Спокійно… Тихо. Більше не чутно голосу Зими, лише спокійна мелодія… І тиша…