2

 - Іро, Ви так потонули у собі, що геть мене не слухаєте. Не цікаво!? – повертає  він  мене до  сьогодення.

- Ні, вибачте, цікаво! Це я просто подумки  доповнюю Ваші слова деякою  інформацією, відомою мені, - майже не злукавила я.- до того ж на диктофоні йде запис, і я   буду все повторно слухати  перед  написанням статті. А скажіть, чому саме наше місто вибрав  ваш фонд для будівництва, адже це не єдиний дитбудинок в області?

- Так, не єдиний. Чесно кажучи, це моя ініціатива, адже я пропрацював  більше  десяти  років у вашому місті, воно мені теж як рідне.

- Он як! А де саме Ви працювали ?- тепер вже лукавила я, пильно вдивляючись  в  обличчя, шукаючи  якийся натяк на те, що він  мене впізнав.

- Всі ці роки я керував там банком «Профіт».

- Дійсно!? Так Ви, мабуть,  багатьох  пам'ятаєте, з ким довелося працювати  - роблю  щирий  подив на обличчі. (А чи згадає він , що колись обставини і мене привели туди на роботу.)

     У тому році я закінчила  інститут  і вперше не знала, що робити. Якраз  напередодні  ми розбіглися з Пашкою, це після п'яти років майже сімейного життя ( як мені здавалося). Він так і не познайомив мене з батьками, а коли я запитала ще раз, чи збираємось ми одружуватися,  відповів знову, що не час і треба ще подумати. Я розревілася, зрозумівши,  як мене використовували, вліпила йому по обличчю і сказала , що більше бачити його не хочу. Взяла у деканаті  навмання  запит на журналіста  якоїсь районної газети,  і поїхала працювати в село. Там я протрималась аж цілих  три місяці – це ще й  багато, як на те, коли тебе тримають за дівчинку на побігеньках, і приїхала додому. Щоб не «висіти у мами на шиї», почала шукати роботу. Наші  дві  міські газети, глянувши на мій «досвід», звичайно ж мене не взяли. Почала шукати  що-небудь і натрапила на об'яву банку «Профіт», який розширює іпотечну програму і для цього підбирає журналістів у відділ  зв'язків з громадськістю. Зайшовши  до  кабінету  директора,  я відразу впізнала Андрія Петровича, хоча  він  за ці п’ять років значно змінився: повністю біла від сивини голова, щоки вже не рожеві, як колись, а впалі і якісь прим'яті, а під очима залягла сітка зморщок. Хоча статурою так і залишався підтягнутим і майже спортивним. Він теж мене впізнав і якось занадто радісно підхопився з крісла:

     - Іринко, добрий день! Ти така доросла стала і ще більш  гарнішою, я  радий тебе бачити! Що тебе привело до мене,  погано обслугували, чи не дають кредиту? – прямо сяяв він, взявши мене за руку,  посадив до крісла  у зоні для перемовин, і сів поруч.

- Добрий день, - я трохи  розгубилася  від такої уваги, - просто шукаю роботу і натрапила на вашу об'яву.

- То ти журналістка! Як добре. Ти вже десь працювала?

      Я розповіла про свій  невдалий початок  кар’єри  у журналістиці, потім ми поговорили про сім'ї,  він розповів, що Ксюха таки досягла своєї мети, закінчила  інститут іноземних мов, і тепер живе у Парижі, а Максим  дипломат,  працює у посольстві в Канаді.  Я розповіла  про свою сестру  Аліну, яка теж вступила  цьогоріч до вузу. Йому постійно телефонували, і він нарешті  відволікся від наших спогадів:

- Іринко, я,  звичайно, беру тебе на роботу. Але треба пройти ще співбесіду  у центральному банку в області, тому завтра ми туди поїдемо. Чекаю тебе  о дев'ятій   на подвір'ї  банку.

  Мама, як і я, зраділа  моєму  вдалому працевлаштуванню, адже  банк мав солідну репутацію в місті, а ще, говорили, що  там велика зарплатня. Та й сусідським язикам прийдеться прикуситися,  а то діставали  маму тим,  як це її доця так невдало почала  професійну діяльність.   Зранку, сяюча, мов мідний п'ятак, я зайшла на подвір'я  і  привіталася  з  водієм  великої  чорної  машини, зрозумівши, що то директорська. Вийшов Андрій Петрович, привітався зі мною, і ми поїхали. По дорозі  він щось сказав водієві, той  завернув до провулку і ми під'їхали до СТО. Водій вийшов, а на його місце пересів Андрій Петрович.

-  Не турбуйся, Іринко, я водій вправний. Ми поїдемо самі, а Микола займеться іншою машиною, яка тут ремонтується.

Виїхавши за місто, ми деякий час мчали по шосе, і  я з радістю дивилася  у вікно, милуючись  витворам  осіннього пензля .                      Потім машина  стишила хід і  завернула  на поле. Золотиста стерня,  наїжачившись,  пострілювала  під колесами, ніби намагаючись їх зупинити і таки зупинила нас  за величезною скиртою соломи.  Андрій Петрович вийшов з машини, пересів на заднє сидіння поруч зі мною, взяв мої руки у свої  і, хвилюючись, почав:

-  Іринко, нам треба поговорити, тому я вибрав це тихе  місце, щоб нас не відволікали. Справа у  тому, що простим співробітником  я б міг тебе прийняти і сам, але хочу  взяти на посаду начальника відділу, тому необхідна співбесіда в області. Залагодити  там  це питання, враховуючи майже відсутній твій досвід журналіста,  моя справа,  і я її вирішу. Тільки є одне «але»: я це зроблю, якщо ти згодишся бути моєю коханкою.  Ти мені подобалася ще з тої пори, коли підросла і стала такою привабливою юнкою. Потім ти пропала на п’ять років, і ось знову  поруч. Це, мабуть, знак долі, що  так повинно бути. Але  вирішуй  сама і не турбуйся,  якщо ти відмовишся  від  моєї  пропозиції, звичайним  співробітником  відділу я тебе прийму. І про нашу цю розмову не буде знати жодна людина. Так само, як і в разі твоєї  згоди, ніхто ніколи нічого не буде знати.

Я була так приголомшена, що мовчки дивилася на нього і тільки кліпала очима. Не розуміла, як це взагалі  можливо: він, такий дорослий ( чи то старий)  жонатий чоловік, батько двох дітей, а ще гірше – моєї  подруги  Ксю!?

-  А як же Ксюха?- нарешті видавила із себе я.

-  Іринко, ну до чого тут Ксеня! Ви більше п’яти років  не бачились, не листувалися (звідки така обізнаність?),  і давно вже не подруги. Ви вже дорослі люди і в кожного своє  життя.

Я знову замислилась: як буде пишатися  мама, що її донька має такий злет – начальник відділу банку, а як проковтнуть  язики недоброзичливці. Про зарплатню, чомусь,  геть і не подумала.