іронічне оповідання

Боже, як страшно! Чорне дуло за метр від мене, моторошна пара палаючих ненавистю баньок без жодного натяку на зіниці. Це кінець. Ну й влипла! Ох уже ця дебільна звичка пхати свій качиний дзьоб у всі смердючі шпарини! Зараз він вистрілить. Прощавай, моє дурне життя! Якийсь нестерпний писк, та що ж це таке? Телефон! Мій мобільний! Тю — наснилося! 

- Алло! - Ти ще вдома? Геть знахабніла, Зайцева? 

- Леве! Ти, звісно, не повіриш, але зараз я така рада тебе чути! Ти мене врятував від такого жаху! 

- Найневідворотніший жах у твоєму житті - це я! Негайно збирайся! За годину в тебе інтерв’ю з Мітіним. Уявляєш, сам подзвонив і напросився на інтерв’ю! Ти розумієш, що це означає? Ти розумієш, хто такий Мітін? 

- Так, Леве. Але це ж самогубство! Мені бронежилет належиться і базука щонайменше. Леве, чому я? Чому не Полухін? Він чемпіоном був по стрільби з лука. 

- Ти що, знущаєшся, який лук?

- Він нічого не скаже!

- Розкрути його хоч на щось. Ти журналіст чи де? Зайцева, Мітін любить гарних баб! Ти мене розумієш? Приведи себе до ладу і не бійся. Став би я провідних співробітників у розхід пускати! 

- Ну, дякую, Леве. Іноді ти вмієш бути милим. Значить, я провідний співробітник? Та ще й гарна баба? Проговорився, га? 

- Зайцева, заспокойся. Що з тобою? Чого ти боїшся, я не розумію? 

- Просто сон поганий наснився… З четверга на п’ятницю. Лихе передчуття якесь. 

- Давай! Він чекатиме у своєму офісі. Поцікався особистим життям, досягненнями фірми. Побудь дурепою - тобі це личить! 

- Ну, красненько дякую! Але ж привід має бути якийсь! Я ж не з жіночого журналу - я посвідченням агентства йому тицятиму! 

- Придумай - тільки не смій розумувати! Усе, чекаю в редакції! Няв! 

Лев - мій редактор. Між нами кажучи - найкращий у місті. Усім колективом ми його палко любимо, але не зізнаємося, щоб не задирав носа. І здається, це взаємно, але він теж не зізнається, аби не порушувати субординацію. Отже. У мене тепер уже п’ятдесят дев’ять хвилин - мінус пів години на дорогу. Як зазвичай виглядають гарні дурепи? Гей, там, у глибинах сутності, прокидайся, сестричко! У нас мало часу! Сніданок відпадає. Доведеться постати перед монстром нафтової мафії, хитаючись від голоду. Яке вбрання нині в пошані у дурненьких красунь? Яви мені якесь безнадійно забуте диво, о моя стара облізла шафко! Питання перше - принципове - спідниця чи штани? Хоча думати нема чого - кому ж можна сподобатися в штанах? О так! Сукня! Одягти нічого! Абсолютно! Гарні дурепи - це ж такі… Гаразд, кави все-таки вип’ю - з брішкою. Кипи, кипи, мій ненаглядний чайничку, закипай хутчій… А я поки вмиюся. Матінко, яку моторошну пику показує це гидке дзеркало! Викапаний Буратіно! У суботу куплю нове. Зрештою, яка різниця, як я виглядаю? Я йду на роботу. Брати інтерв’ю в якогось жирного кнура, котрий до того ж безсоромно вкоротив віку своєму не більш привабливому конкурентові. Усі про це знають, і всі бояться. А я, така тендітна, така беззахисна, просто взірець мужності, йду на вірну смерть, підкоряючись садистському прагматизму начальства… Біднесенька, нещасненька… 

До речі, мені жодного разу не попадалися фотографії цього дикого й жахливого Мітіна! Хтозна, як він може виглядати? Але він кнур - поза всяким сумнівом - з таким неосяжним пузом і обрезклим фасадом. Тьху! І я сушу собі мізки, щоб сподобатися цій свині? Боронь боже! Джинси. Сорочка - синя. Кеди. Волосся - розчешу, так і бути. Ну, вії підфарбую - як зазвичай. І блиск для губ непомітненький. Усе! 

Вимкнувши мобільник, щоб позбутися нав’язливого контролю Лева, я вислизнула на вулицю. Мчати вулицею терпіти не можу - навіть якщо катастрофічно запізнююся. Часу від цього все одно не наженеш, проте розпатлана зачіска, розчервоніла мордочка і спітніле захекане тіло - гарантовані. 

Йшла я швидким кроком, та й то лише тому, що зі шкідливості взула кеди, аби хоч трохи насолити шефу. До метро, слава богам, відносно недалеко, тож я майже сподівалася встигнути, бодай із незначним запізненням. 

Коли я впурхнула у двері вагона, якi вже стримко зачинялися, до запланованого початку інтерв’ю залишалося ще хвилин п’ять. Клянучи черепашачу швидкість міського транспорту сучасності, я нервово переминалася з ноги на ногу в тісному оточенні пасажирів. Нарешті оголосили мою станцію. В істеричній люті, розштовхуючи ні в чому не винних громадян, я вискочила з метро й побігла до офісу Мітіна як навіжена. Зупинитися змусила лише неминуча перепона в особі сек’юриті. 

- Ви куди, дівчино? - байдуже, але суворо запитав охоронець. 

- Я до В’ячеслава Мітіна, інформаційне агентство «Медіа-плюс». Ми про інтерв’ю домовлялися. 

- Чого ж ви запізнюєтеся? Він уже пів години чекає! Другий поверх, останні двері - праворуч. 

Я помчала вгору сходами, з жахом згадуючи, що жодного запитання до Мітіна так і не придумала. Коли я дісталася другого поверху - мене, на додачу до всього, ще й накрили інфантильні сумніви. У цьому соромно зізнатися дорослій людині, у це навіть напевно важко повірити - але, доживши до двадцяти шести років, я так і не навчилася розрізняти праве й ліве! Коли життя припирало до стінки й без цієї елементарної навички було ніяк, я брала ручку і вмить згадувала, якою рукою пишу. Але зараз часу на експерименти не було, і довелося несвідомо підкоритися поклику інтуїції, яка мене ніколи не підводила. Знайшовши двері в самому кінці коридору, я перевела подих і несміливо постукала.