Інтерв'ю з Джоанною Вейн

────── ✦ ──────

DARK представляє вашій увазі нове інтерв'ю. Цього разу нашою гостею стала Джоанна Вейн — авторка, яка поєднує у собі силу жінки, турботу матері, підтримку дружини та сміливість говорити відверто через власні історії.

Джоанна Вейн — пише у жанрах дарк-роману, романтичної еротики та сучасної прози. Її творчий шлях не був простим, однак вона не зупинилася і крок за кроком вибудувала власний голос у літературі. Сьогодні її історії знаходять свого читача на платформі Букнет, а перші книги вже готуються до друку.

У своїх текстах авторка досліджує теми заборонених почуттів, психологічної напруги та складних людських виборів, передаючи емоції чесно, без прикрас.

Книги Джоанни Вейн можна прочитати в електронному вигляді на платформі Букнет або придбати друковану версію у її Інстаграмі.

Instagram: dzhoanna

────── ✦ ──────

ІНТЕРВʼЮ

— Давайте почнемо з базового. Розкажіть про себе та свою творчість. Як саме ви прийшли до написання книг?


— Ну, з базового. Мене звати Джоанна. Мені 30 років. Я заміжня, у мене є дитина майже трьох років. За освітою я філолог, та вчитель зарубіжної літератури. Я читала й писала з підліткового віку. Вела щоденники, потім писала вірші. Писала відгуки й статті на замовлення.
Взагалі, з 16 до 19 років активно писала. Потім працювала в школі. Насправді я писала завжди й завжди мріяла написати книгу. Але в якийсь період життя фокус змістився з того, що я хочу, на те, що потрібно. Там питання стояло у виживанні. Я багато працювала, бо так треба було. Потрібні були гроші. І якось я більше займалася репетиторством і різними підробітками. З часом пішла в продажі, і взагалі все, що пов'язане з письмом, відійшло на другий план.

— Що саме спонукало вас повернутися до писання після періоду, коли пріоритети були зосереджені на роботі та виживанні?

— Після народження дитини я вийшла з великого «нечитуна», пішла в терапію до психолога і почала шукати себе, бо відчувала, що хочу робити те, від чого горить душа. Я звільнилася і десь рік шукала себе, пропрацьовувала себе в терапії та різних духовних практиках. А потім познайомилася з Ксю Бадб. Вона теж пише на Букнет. Ми почали спілкуватися і якось заговорили про письменництво, і вона нагадала мені про давню мрію почати писати. Ксюша мені дуже відгукувалася, і вона, прекрасна жінка, мене більше мотивувала не боятися, а просто почати робити. Бо за природою я дуже відповідальна, серйозна людина, і мене завжди зупиняла думка, що якщо писати, то щось таке... ТАКЕ, не знаю яке, але таке, яке я не напишу.
Я дуже заморочувалася із сюжетом. Але потім народилася ідея до «Приватної кімнати» і все. Мене вже не спинити. Я просто якось не вірила в себе, але потім зрозуміла, що я і так цю мрію відклала на 10–15 років. То чому б не спробувати? А що, якщо вийде? І я спробувала. Бо краще зробити неідеально, ніж ідеально не зробити. Тут, знаєте, питання в тому, щоб дозволити собі бути. Дозволити собі зайняти своє місце в просторі й чесно зізнатися, чого ти хочеш. І я провела цей діалог сама з собою. І ось результат.

— Вау, ви велика молодець! Ви пройшли великий шлях. Розкажіть деталі про ваше зцілення: що вам допомогло найбільше?

— Насправді, моя дитина врятувала мене від життя, яке я не хотіла жити. Я вже вигоріла на минулій роботі, і насправді це проблема багатьох людей, які просто не вміють відпочивати. Покоління в нас таке.
Історія моїх пологів дуже протизаплідна і доволі страшна, тож вдаватися в деталі не хочу, але мене накрила післяпологова депресія, і це реально страшна штука. Це був найтемніший період у моєму житті. Я розуміла, що не відчуваю зв'язку з сином, бо він був у реанімації три тижні. Я стикнулася з аб'юзом лікарів. Мені нав'язали, що я погана мати, хоча вина лікарів була очевидна. Навіть у книгах пишуть, що коли дитину забирають у матері після пологів, то жінка вважає, що дитина померла. Десь так я себе відчувала. А через місяць мені дали немовля і сказали робити з ним що хочеш. Звісно, паніка, страх і тривога. Я зрозуміла, що це все не окей. Бо в голові думки були страшніші за книгу «Веріті» Колін Гувер.
Я була три роки в терапії, пила таблетки. Також шукала відповіді через астрологію. Також стояла годинами на дошках садху і відпускала свій біль, страх і все таке. Я хапалася за всі методи, які б тримали мене за життя і допомогли мені відбудувати стосунки з сином. Я звільнилася, покинула все: гроші, посаду — все. Бо немає нічого важливішого за дитину. На роботі мене замінили за три хвилини. А для дитини мати — найважливіша. Тож дитина врятувала мене від роботи, яку я вже не хотіла робити. Змусила мене замислитися: а чи можу я жити задля дитини? Займатися спортом? Доглядати за собою? Турбуватися про своє життя і здоров'я? Свій емоційний стан?
Вмерти за дітей легко. Жити — важко. І от я хотіла виховувати себе так, щоб моя дитина бачила приклад людини, яка не зраджує сама себе. Яка дозволяє собі пробувати, помилятися, жити, іноді робити те, чого боїшся, здобувати досвід — і це нормально. Ну і будучи вдома, я думала про те, чим хочу займатися, скуповувала книги, і кожного разу, як читала, думала: А от коли я? Коли?