Інтерв'ю

сьоме оповідання зі збірки «Дніпро — місто дивовижностей»

— Вау!.. Я б ніколи не повірила! Оскаре! Де ти цьому навчився?

— Джентльмени не кажуть про такі речі.

— А ще вважається, що і дівчині, і хлопцеві під час їхнього першого сексу важко отримати задоволення.

— Аматори.

— Знаєш, я розумію, що дівчата не мають таке говорити після першого разу. Але... нічого з собою не можу зробити. Тим більше, що я щойно зустріла найкращого чоловіка свого життя. Тільки, будь ласка, не думай про мене погано. Я нормальна. І не якась чеплялка. І я не нафантазувала про тебе, про нас дурниць, чи щось інше. Просто...

— Просто?

— Ні. Не просто. Я мушу зізнатися, що закохалася в тебе ще задовго до сексу. Вибач. Я... я просто... хотіла зізнатися тобі в цьому... Просто... мабуть, так буде справедливо, щоб ти знав це...

— ...Дякую. І не виправдовуйся. Я все розумію. Тобі водночас і страшно злякати мене, і промовчати про власні почуття вже нестерпно.

— Бачиш, ти вже читаєш мене як відкриту книгу. І я теж тебе розумію. Якщо хлопець на твоє освідчення не говорить про власні почуття, то для дівчини перспективи не найкращі.

— Не завжди. Я би сказав, що це значить, що ми слідуємо різним етичним нормам.

— Не треба, Оскаре. Ти ще зараз почни розповідати маячню про «жінки з Венери, а чоловіки з Марсу». Ти просто не хочеш робити мені боляче.

— А ти хочеш боляче?

— Так! Хочу! Я тут разом з тобою абсолютно відкрита в усіх можливих сенсах цього слова. І я думаю, що я заслуговую на взаємність, на щирість, якщо не можеш дозволити собі відвертості. Я мушу знати, за кого ти мене маєш?

— Рівно за те, що я бачу, і що я чую від тебе. Я тебе сприймаю, як чарівну, відверту, сміливу і закохану в мене дівчину.

— І все?

— А що тобі ще потрібно?

— Ну хоча б щось про те, що ти відчуваєш до мене. Бо мене, чесно кажучи, лякає, що ти за все побачення жодного разу не назвав мене по імені. Я починаю боятися, що ти його просто забув.

— Знову це «просто». Марійко, ти навіть не уявляєш, наскільки все не просто. Напевно, я відчуваю, що ти абсолютно мене не знаєш. Але ти сказала, що мені не слід боятися зробити тобі боляче. Я маю спитати це ще раз: чи справді ти не боїшся всієї правди про мене? Ти будеш першою в світі людиною, що почує це.

— Ти психопат? Мені щось загрожує?

— Ні. І... ні.

— Ти не якийсь вбивця чи небезпечний збоченець?

— Наче ні, хоча збочення мають суто субʼєктивні оцінки. Дехто і копирсання в носі вважає за збочення. Втім я навіть у носі не колупаюся.

— Ти маєш щось, що може мені загрожувати?

— У кожного є щось, що може комусь загрожувати. Потенційно і ти зараз можеш встати, піти на кухню, взяти ніж і почати мені загрожувати.

— Але я ж цього не роблю...

— В тебе є руки, є ноги. Тому потенційно ти можеш це зробити.

— Якби ти мене знав, ти б ніколи про мене так не подумав би.

— От і я про те. Ти закохана в людину, котру не знаєш. Ти впевнена, що хочеш дізнатися про цю людину все саме сьогодні? Після чудового побачення? Неймовірного сексу? Навіть після твого освідчення?

— Я сильна дівчинка. Я витримаю.

— Гаразд. Задавай питання. Я обіцяю говорити правду, лише правду і нічого крім правди.

— Окей... Хто ти, Оскаре?

— На це питання неможливо відповісти просто... Знову це «просто»... Давай почнемо з того, що я — емігрант.

— Емігрант?! До нас у Дніпро?! Ще й під час війни?! Це дуже сміливе рішення! А ще твоя українська викликає повагу. Я б ні за що не повірила, що ти іноземець. Звідки саме?

— Із Шотландії. Але...

— Із Шотландії?! Вперше бачу шотландця! Зазвичай це ми до вас їдемо, а не ви до нас. І що, в тебе є кілт? А прізвище на «Мак» починається? А...

— Годі, Марійко. Я — не такий емігрант. І ніякого кілта, волинки чи винокурні зі столітнім скотчем у мене немає. Як і прізвища.

— Як це — немає прізвища?

— Я не емігрант зі Шотландії. Просто я там народився. Те, що я тобі зараз скажу, тебе вельми здивує. Але я прошу поставитися до цього серйозно. Бо я обіцяв — тільки правду. Готова?

— Окей... Оскаре... Готова.

— Як я вже казав, я — емігрант. Тільки не з якоїсь країни, а з іншої реальності. Точніше — з декількох інших реальностей.

— ... 

— …

— ...

— Ну, ти ж чула про мультивсесвіт?

— Чула... Але ніколи не чула, щоб хтось міг емігрувати одразу з кількох світів.

— Ну, я ж не міг залишити ті світи, де я не існую.

— І це багато чого пояснює!

— Тобі не варто сміятися з цього. Є такі реальності, де ми з тобою одружені. Маємо дітей...

— О! І скільки ж у нас дітей?

— У різних світах — по-різному. На те він і мультивсесвіт. Є альтернативні реальності, де в нас або син, або донька, а є такі, де ми, щойно зустрівшись, одразу почали робити потомство. Є навіть один всесвіт, де ми побралися підлітками, ти народила першу дитину в чотирнадцять, а останню двійню виносила, коли тобі було вже майже шістдесят.

— Тобто я — людиноматка? Після шістдесяти ще народжую? У мене там що, живіт, як у роніна після сотні невдалих сеппуку?

— Дарма смієшся. Те, що я розповідаю — крайнощі. Але мультивсесвіт — він звичайний. Як життя. Просто яскравий.

— Дякую, Оскаре. Весело було. Але я налаштувалася на справжню історію. Твою історію. Тим більше, ти ж поклявся. Це було кумедно, влучно, але геть недоречно після слів «я клянуся». Мені важко тобі вірити.