9

Тоня підбадьорила його як зуміла і вирушила до каси. Їй пощастило: і потрібний рейс знайшовся, і місце добре трапилось, і якась балакуча жінка в залі очікування підтвердила, що Кам’яна Лощина – село як село, хоча його дурнуваті жителі й намагаються, говорячи сучасною мовою, хайпанути і нажитися на «зеленому туризмі» з ухилом у всяку богопротивну брехню.

Та тільки кому це треба, коли в інтернеті юродивих хоч греблю гати, і бюджети у них більші, ніж у сільських районів? Вже і блогери туди їздили, і журналісти, і телевізійники, а жодної реклами не вийшло.

Надто далеко. Глуш. Ось якби ближче до міста, тоді звісно, хтось і зацікавився б, а так… Марна затія. Кіно в них одне зняли, і на цьому все закінчилося. А кіно взагалі не вийшло на екрани. Неформат.

Краще б Кам’яна Лощина циркачів запрошувала. У сільських є цікавий фокус зі зникненням, його можна і на сцені райцентру показати. Ну, той, коли стоїть людина, а потім бах – і нема її, лише собака дресирований гарчить. Маленьким дітям дуже подобається, бо вони – публіка невибаглива. Жінка із зали очікування бачила таке у їхній тамтешній школі. Не вразилася. Зрежисовано незграбно, ширмочку і дзеркало помітити легко, але це ж село, нехай навчаються і вдосконалюються, за самодіяльність не платять.

Чекаючи на автобус, Тоня переглядала анкети. Хм, відповіді як відповіді. Мабуть, навіть надто зразкові, хоч воно і зрозуміло: час непростий, а село з високим рівнем вакцинації має сприйматись як надійне місце… Шкода тільки, що працює така позиція лише в уяві організаторів, реальному світу на Кам’яну Лощину начхати.

«То вони на мені легенди свої перевіряли… Гадаю, я була там єдиною людиною з теоретично можливих туристів. Ну і ганьба», – засмутилася Тоня.

В автобусі вона сиділа біля вікна і, аби прогнати сумні думки, розглядала вулиці. Магазини, будинки, аптеки… Люди снували туди-сюди, ховаючись під парасольками. Дощ лив, змушуючи перехожих опускати голови та прискорювати крок. Лише одна людина стояла під ним, м’яко усміхаючись, і потирала плече – той самий чоловік із лісової зупинки.

Мимоволі Тоні передався його настрій. Вона помахала йому, але він, звичайно ж, не побачив. Зате над його головою вітер брязнув вивіскою.

«Ветеринарна клініка».

– Зупиніть, будь ласка! – Тоня вискочила з автобуса на найближчій зупинці й побігла назад, бо її завдання не було завершено.

Чоловік ішов від клініки неспішно, не намагався втекти і не оглядався. Вона наздогнала його за десять хвилин і трохи засоромилася, побачивши здивування в його сумних очах.

– Що ви там робили? – випалила на одному подиху. – Центр вакцинації зовсім в іншому місці!

– Собі друге щеплення зробив і собаці купив комплексну вакцину, її щороку колоти треба, – досить прохолодно відповів чоловік. – А що?

– Покажіть!

Не інакше як від розгубленості він витяг із кишені три флакончики з червоною, синьою та помаранчевою кришечками і поспішно відступив, коли Тоня схилилася до його руки, щоб роздивитися дрібні написи. Втім, вона встигла побачити, що флакони не порожні.

– Вибачте, – прошепотіла зніяковіло, ненавидячи себе за підозри, безглузді у реальному світі.

Чоловік мовчки розвернувся і пішов геть. Тоня залишилася стояти під дощем, почуваючись розбитою.

– Гей, Гавриле! – Почула, майже поринувши в самоприниження. – Яким вітром тебе принесло? Казали, ти лісами тиняєшся!

Тоня стрепенулась, але в поблизу нікого не було. Вона добігла до найближчого перехрестя, приголомшено озирнулася навколо… Куди ж подівся той чоловік?!

Магазинів поряд немає, сховатися ніде… Як у воду канув! Лише товстун якийсь у старому двобортному пальто та калошах вигулював худу сіру собаку без повідця і намордника. Тоня ніяк не могла звикнути до цієї традиції маленьких містечок, тому зупинилася, щоб не пройти надто близько від широкої пащі та гострих вух.

– Ти чого це, Гавриле? Ховаєшся від когось?

Тоня охнула від несподіванки й уважно подивилася на товстуна. Той обернувся і теж вивчив її поглядом, потім швидко рушив уперед і зник за кіоском із газетами.

Тоня рішучим кроком попрямувала в той бік. На перехресті повернула голову ліворуч і праворуч, а коли переконалася в безпеці і ступила на проїжджу частину, попереду було порожньо, лише дві дворняги мчали геть, гавкаючи одне на одного на підвищених тонах.

Тоня побігла, але послизнулась і сіла на мокрий бордюр. Разом із подряпинами на руках прийшло усвідомлення того, що немає сенсу когось наздоганяти. Вона знала, що бачила, а опитування і все інше… Ніхто ж не повірить! Та навіть відео визнали б містифікацією! Кам’яна Лощина майже не ховається, але всім на це начхати, в сучасному світі немає місця дивам.

Звичайно, «Ваша правда» могла б надрукувати щось сумнівне в рубриці «Міфи наших днів», проте такої слави Тоня точно не прагнула.

Вона встала, обтрусилась і махнула першому-ліпшому таксі. Треба наздогнати автобус, і якнайшвидше, а лісові справи нехай вирішуються в лісах.

Якщо вам сподобалась ця історія, будь ласка, не забувайте про «вподобайки» та коментарі.