8

– То ти Олега Петровича донька? – Водій фургона міг би балакати нескінченно. – Як же роки летять… Я тебе малесенькою пам’ятаю. Чого тебе сюди понесло? Народ тут темний, у забобони вірить, розмовляють ніби знехотя… Кого не спитай, з освіти – одна школа, а повчають як дитя мале. Це все інтернет, я тобі кажу. У них вода колодязна, хати як із музею, одягаються незрозуміло у що, а інтернет провели одні з перших у районі. Я чув, вони сектанти, по відео вказівки від головного отримують. – Він примудрявся говорити, навіть курячи смердючу сигарету, від диму якої Тоню вже нудило. – До церкви рідко ходять, а на їхньому цвинтарі як у лісі, жодної квіточки пластикової… Школа своя, хоч дітей мало. Але ж утримують! Дороги прокласти нема за що, а школа є! І психів у них багато. Я в молодості до однієї лялечки бігав, так мене якийсь мужик підстеріг і ледь не прибив. Кричав, що син її, сім’ю зруйнувати не дасть, і нічого, що вона молодша за мене була, тільки школу закінчила, певно. Але гроші в них є… Повір на слово, Тонько, там такі гроші крутяться, що нам з тобою і не снилися! Ліс, ясна річ. Ліс завжди у ціні. І бурштин. А ти не знала, га? Тому й відлюдькуваті вони, що свідків бояться, тому й відважують чужинців… А що в тебе таке смачно пахне?

«То вони бідні чи багаті? Замкнуті чи активні психи? Сучасні чи ні? Визначтеся!» – сигарета нарешті вирушила у вікно, і Тоня змогла вільно вдихнути.

Зате пічка розігріла салон, і запах домашньої ковбаси заполонив усе довкола. Як у автобусі.

Від спогадів спина стала мокрою…

Ну, чи від спеки.

– Пригощайтеся, будь ласка!

Можливо, жування допомогло б уникнути порожніх розмов.

– Дичина, – прокоментував водій. – Найкраще м’ясо. Ось я щоосені…

– Зупиніться! Вибачте… Там людина дорогу перебігала, я злякалася трохи.

– Та то, мабуть, олень. А, ні! Невдаха якийсь на автобус поспішає. І сенс? До рейсового ще години дві в кращому разі.

– Можемо, підвеземо його? – Тоня згадала, як мучилася на протилежному боці дороги, і здригнулася. – Дощ знову ллє.

– На вигляд наче пристойний, – погодився водій і здав назад, до зупинки. – Гей, чоловіче! Сідай, до райцентру підкину! – звернувся до акуратного літнього чоловіка в старомодному пальто, що короткозоро мружився крізь залиті дощем окуляри. Він, напевно, сприйняв фургон за маршрутку і вишукував табличку з номером рейсу. – На бічні двері йди. Та не лякайся, за кріслами не реквізит, а робочий інструмент! – Водій зареготав з власного жарту.

Чоловік невпевнено озирнувсь, але пропозицію прийняв і сів на сидіння за Тонею, принісши із собою запах мокрої хвої.

– Куди прямуєш, старий? – Водій зрадів новому співрозмовнику. – До онуків? А чому без гостинців?

– На вакцинацію, – коротко відповів чоловік.

Тоня тихо штовхнула свій рюкзак. Вона сподівалася не чути про цю тему хоч би до редакції, але, схоже, інших способів підтримки розмови люди не знали.

– А тобі навіщо? – щиро здивувався водій. – Ти ж, мабуть, пенсіонер уже. Чи працюєш? Зовсім начальство подуріло, без довідки й не підходь! Дочекаються вони, вимре народ, не буде кому працювати.

– Я в зоні ризику, – вагомо сказав чоловік із лісу.

Тоня не думала, що він на пенсії. Звичайно, голова у нього сива, і зморшок трохи є, але сам він міцний і спритний (перед машиною пролетів як блискавка), на старого зовсім не схожий. Засмаглий, руки мозолисті, тримається прямо… Та й пенсійний вік підвищили.

– Господи, старий, і тобі мізки промили? – ахнув водій. – Немає ніякого вірусу, це все вигадки уряду, щоби населення в голодну яму загнати і керувати нами як стадом.

«Дякую, що хоч не чіпування», – невесело посміхнулася Тоня і натягла маску ще вище.

Проти маски водій не заперечував. На його думку, від неіснуючого вірусу вона не захистить, а ось від поліції – залюбки.

– Ясно, – без агресії промовив пасажир. – Людей, що не знають справжнього голоду, на стадо перетворити вельми легко.

– А я про що? – зрадів водій.

«Взагалі не про те!» – ледь не вигукнула Тоня, але він намацав у пакеті в’ялене м’ясо і нарешті замовк.

Незабаром місцевість стала більш цивілізованою. Зв’язок налагодився, інтернет ловив стабільно. Чоловік із лісу щось шукав у старому смартфоні, водій домовлявся з якимось клієнтом і, затиснувши мікрофон долонею, радісно ділився спостереженнями про те, що останнім часом замовлень вистачає, незважаючи на погану погоду.

У райцентрі Тоню довезли аж до автостанції, спасибі авторитету її батька. Вона заплатила як за таксі, пасажир – як за автобус. Пакет водій сприйняв як особисту подяку за послугу і повіз із собою, навіть не спитавши дозволу.

– Може, вам щось підказати? – запропонувала Тоня, бачачи, що випадковий попутник невпевнено гортає мапу міста.

Не те щоб вона тут бувала, але в мобільних картах напевно орієнтувалася краще за нього.

– Дякую, не треба. – У чоловіка з лісу були напрочуд рівні білі зуби. – Я тут не вперше, дорогу пам’ятаю. Налаштуватись тільки хочу, а то якось моторошно, коли думаю про голки. – Він зніяковіло посміхнувся. – Старість не радість, фобії вилазять швидше, ніж болячки.