7

Зв’язок ловив набагато краще, ніж учора, і це допомогло уникнути паніки.

– Тату, я в Кам’яній Лощині! – голосно, щоб усі чули і знали: якщо з нею щось трапиться, її шукатимуть саме тут, сказала Тоня. – Будь ласка, знайди мені таксі. Яке завгодно, аби швидше, я тобі потім усе поясню.

Батько передзвонив за десять хвилин, які вона присвятила складанню прощального посту в соцмережах. Адже як виходить? Якщо всі навколо психи, чуже життя тут нічого не варте, а якщо перевертні – тим паче.

З’ясувалося, що Тоні дуже пощастило: у цих краях якийсь знайомий тата встановлював надгробки на замовлення і якраз повертається додому. Якщо її не бентежить ритуальна атрибутика у його фургоні, то він заїде в Кам’яну Лощину хвилин за п’ятнадцять.

Віднедавна Тоню не бентежило взагалі нічого, навіть погляди, що свердлили її спину крізь вікно магазина. Вона настільки зосередилася на тому, щоб дивитися у протилежному напрямку, що мало не померла від переляку, коли до неї звернувся непривітний секретар із сільради.

Він спитав, чому вона стоїть на вулиці – під дощем, на вітряному місці.

– Скільки вам років? – випалила Тоня зовсім не те, що сформувалося в думках.

– П’ятдесят п’ять, – відповів секретар без роздумів.

Занадто поспішно, га? Літні родичі Тоні завжди плуталися в роках і охали, розуміючи, як швидко летить час: щойно було сорок, а завтра буде шістдесят.

– Ви теж перевертень?

– Я не служив у поліції і не вважаю, що всі правоохоронці – перевертні в погонах, – відрізав він.

– Та я про тих перевертнів, що вовки. Або собаки, – полізла напролом Тоня. – Як Борис і Юлька.

– Дівчино, вас у Семена маремухами пригощали? – з підозрою уточнив співрозмовник.

– Уявлення не маю, я на цих ваших грибах не знаюся! – вибухнула обуренням Тоня. – Але я знаю, що бачила і чула! Вони все розказали!

Секретар штовхнув двері до притихлої крамниці.

– Ну?! – гаркнув грізно. – Хто тут дівчину лякає?

– А я що? Я її не чіпав, – догідливо забурмотів уїдливий старий під схвальні кивки бабусь. – Фемінізм – зло, жінка повинна вдома сидіти і борщ варити, а не вештатися скрізь, так мене діди вчили, а вони в цьому житті багато всякого бачили. Хто ж знав, що вона психане і під дощ побіжить? Наші баби слухають тихо, слова наперекір не скажуть.

– Все було не так! – пискнула Тоня, почуваючись посміховиськом під співчутливими поглядами бабусь та молодиць.

– Чому собака у приміщенні з продуктами? – суворо запитав секретар. – Розвели антисанітарію, перевірки на вас нема!

– Та це ж мій Борис, – відмахнулася продавчиня. Не надто, втім, нахабно, а ніби вибачаючись – чи то за собаку, чи за ситуацію загалом. – Що я йому зроблю, коли він нашийник загубив? Ось Борис після обіду прийде, на повідець його візьме й додому затягне.

«Ні, ні, ні! Вони намагаються зробити мене ненормальною! Але ж я чула! І чому я забула про диктофон?» – журилася Тоня, мимоволі наближаючись до відчинених дверей магазину, ніби її затягувала всередину якась надприродна сила.

– Хто сказав про перевертнів? – крижаним тоном поцікавився секретар.

Дружина Семена почервоніла.

– Ну пожартували, з ким не буває, – почала ніяково виправдовуватися. – Раніше ніхто не плутав Бориса й Бориса, ні в кого й думки такої не було.

– Ще й ці вакцинатори зі своїми безглуздими питаннями чіпляються як реп’яхи! – підхопила продавчиня і почервоніла, немов не сама вона першою схопила анкети. – Пояснюй їм, що і чому! – Тоні здалося, жінка щосили хоче уникнути несхвалення секретаря і скаже що завгодно, аби не спливли її недавні одкровення. – Нікого ж не влаштовує відповідь: «Бо захворіти не хочемо, думаємо про старих і майбутнє», ні! Всім треба таємна суть, урядові змови, примус… І взагалі, яка різниця, хто що казав? У газеті напишуть, що самі вигадають, нас не спитають.

– Ну так, то ж не цікаво, коли люди самі вибирають і фігнею не маються, – підхопив старий.

– Угу, угу… – підтакнула продавчиня. – Шкода, що в нас поки ту вишку на п’ять джі не поставили, з нею було б іще смішніше. З Середніх віків такого мракобісся не пригадую.

– Ви бачили Середньовіччя? – стрепенулася Тоня.

– Я в школі навчалась і в інституті, маю золоту медаль і червоний диплом, – з гідністю парирувала жінка. – Ти, дівчино, краще йди в романістки. – Її щоки запалали ще більше. – Журналістика – це факти, а з твоєю уявою… – Вона скрушно похитала головою і кинула винуватий погляд з-під опущених вій.

На дорозі засигналив синій фургон. Тоня сприйняла його появу як порятунок і втекла з ґанку, навіть не попрощавшись. На нижній сходинці хтось віддав ще одну пачку заповнених анкет. Вона схопила їх, не дивлячись, різко сіпнула до себе. У спині щось хруснуло, бо разом із папером у руку вложили ручки пакета, набитого їжею.

– Я так розумію, на автобус ви не підете, – спокійно мовив Семен.

– Подякуйте, будь ласка, вашій дружині за частування, – промимрила Тоня, розриваючись між страхом, збентеженням і потребою розібратися у всьому до кінця.