6

– Псяці не швидка потрібна, а ланцюг і батіг, – жорстко відрізала продавчиня. – Нічого ти в цьому житті не бачила, дівчино. З деякими інакше не можна, а то вони на шию сядуть.

– А можна… – Тоня ледь не задихнулася від власної сміливості. – Можна з ним поспілкуватися?

– Господи, та хіба ж я забороняю? – сплеснула руками жінка. – Якщо ти його розумієш, то спілкуйтеся скільки влізе. Гей, Борисе! – Вона вийшла і демонстративно штовхнула пса під ребра, але той, явно звичний, ухилився. – Зад підніми, коли з тобою розмовляють, не ганьби мене!

Тоня виставила рюкзак перед собою і позадкувала, відчуваючи, що у двері не втрапить, але не в змозі змінити траєкторію.

– Це що таке? – Зуби клацали, ноги тремтіли. – Навіщо ви це робите?

– А що мені робити? – розлютилася продавчиня. – Свято йому влаштувати? Таж не щеплення винне, що він чужими дворами вештається. Інші, коли обертаються, вдома сидять, за дітьми наглядають і допомагають як уміють, а цьому аби осіменити когось, і я навіть знаю, про чию невістку кажу! – Вона дивилася в натовп звинувачувальним поглядом. – В інтернетах ваших усяке пишуть, та тільки правда в тому, що Борис і до вакцини був псякою. Подумаєш, обернувся трохи раніше, ніж усі ми! Місяць піде, то повернеться, нікуди не дінеться, але в душі псякою залишиться навіки. Вперше, чи що?

– Ваш чоловік – собака? – навіщось уточнила Тоня, намацавши спиною полиці з хлібом.

Люди ахнули, ніби пролунало неймовірне блюзнірство.

– Перевертень, – досить вороже відповіла продавчиня. – Де це таке є: заміж за собаку? Мабуть, у містах ваших від байдикування мода на збочення пішла, а в нас усе строго!

– Умм…

– Ти не дивися зверхньо, дівчино. Це тут бабське царство зібралось, а взагалі чоловіків у нас вистачає, на собак не глянемо. Як зовсім скрутно стане, то з міста когось привезти можна, та й усілякі етнографи до нас часом заглядають, і блохери, і письменники!

– Блогери?

– Ветеринари. Щороку ревакцинуємося від сказу, чумки, лепто- чогось там і всякого іншого, та ще й людські болячки долають. Того місяця коронавірус цей ваш кололи, цього сказ, наступного чумка, на зиму правець обіцяють, а там і кір, може, привезуть, та й планову вакцинацію дітей ніхто не скасовував. Не життя, а постійні уколи.

– І як?..

– Що – як? Чумки не було, з ковідом не госпіталізували, а от зі сказом ситуація напружена, хворих лисиць багато, весь час до людей виходять. Декілька років тому п’янь одна заразилася і навіть не зрозуміла, як і коли. Таїлася до останнього, потім дитинку чужу покусала… Тепер із цим суворо, але все одно проблемно. За старого Гаврила переживаємо… Даремно він у ліс утік, там небезпечно. Голок, дурень, боїться, уявляєш? Раніше дружина його підтримувала, за руку тримала й заспокоювала, а як її деревом привалило, нікому вмовляти старого. То що, дівчино, інтерв’ю у Бориса візьмеш?

Тоня змусила себе підняти погляд від підлоги.

– І все одно вакцинація має бути добровільною, – сказала твердо.

То була остання ниточка, що пов’язувала її з реальністю.

– Що?! – підхопилися всі старі, і навіть буркотливий дідусь облишив погрози фемінізму і вліз у загальний хор. – Ти хоч знаєш, скільки дітей я втратила з часів Русі? – крізь зуби спитала дружина Семена. – П’ятдесят шість! І ніхто не поліг у бою, нікого мисливці не загнали! Усіх болячки скосили. То чума, то віспа, то холера, то сифіліс, то іспанка, то тиф… І це лише те, що ми знаємо! А через боягузливих виродків скільки смертей ми бачили? Погризеться хтось із хворими вовками, додому шась – і сидить, труситься, чекає, коли саме пройде, поки на своїх кидатися не починає!

– А як же права людини? – обурилася Тоня, у глибині душі підтримуючи опонентку, але водночас обстоюючи закон.

– А давай ми тебе закриємо в загороді зі скаженою лисицею, – запропонував дідок. – Вельми хороший психулохічний прийом моєї молодості, як рукою знімає бажання замовчувати рани від диких звірів, особливо якщо вони на комусь іншому.

– Ми про коронавірус взагалі-то говорили, – спробувала повернути втрачені позиції Тоня.

– А, це… – розчаровано протягнув старий. – Тю. Ну, сучасні проблеми вимагають сучасних рішень, так? Слухай-но сюди! Внук у мене зі шмарклями сидить. Хлопчина він міцний, півтора центнери чистих м’язів, але мужик є мужик, раз чхнув – і розклеївся. Може, доглядатимеш? Для тренування, так би мовити, бо в нас сил уже не вистачає? Як ви там кажете у ваших тих тернетах? Лайтова версія реальності, ось. Без усіх цих стогонів, що до найближчої лікарні сто кілометрів, що там тільки важких приймають, що апаратури все одно немає, що хрін кого умовиш приїхати на виклик, що гроші на «чорний день» давно закінчилися… Ну? Перевіримо, чи надовго тебе вистачить? Внучок у мене гарний, і пари в нього немає, може, порозумієтеся, га?

Тоня кулею вискочила з крамниці. Перестрибнула маленьку собачку, що розляглася на ґанку, і в паніці почала шукати номер батька в телефоні.

– Юлько, я хліб взяла, віднеси додому, – сказала за спиною дружина Семена.

Тоня не обернулась, але й не здивувалася, коли собачка пройшла повз, високо задерши голову й утримуючи в пащі пакетик із нарізаним батоном.