4

– Ой, дівчино, давайте-но свої папірці! – прийшла на допомогу продавчиня – велика жінка у джинсовій спідниці та безрукавці з хутряною облямівкою. – Та не один, а вісім, за всю сім’ю заповню.

– А так не можна… – заїкнулася Тоня, однак її невпевнені (і нещирі, якщо відверто) заперечення розбилися об тверде:

– А я хіба їхньої думки не знаю, чи що? Під одним дахом живемо, таємниць одне від одного немає. Ручка є? А, точно, у мене своя.

Ручка знайшлась, і не одна, так само як і різко зросла кількість охочих наслідувати приклад активної громадянки – можливо, тому що це заняття об’єднувало, адже люди збиралися в купки навколо того, хто бачив без окулярів і вмів писати на коліні.

Тоня й схаменутися не встигла, а її анкети розхватали як гарячі пиріжки. У неї були певні сумніви щодо того, скільки бланків повернеться назад, але загалом значення це не мало. Білі аркушики виднілися навіть за вікном на вулиці, хтось ніс їх, мабуть, додому, і на порозі сільради майнула послужлива людина з папером.

Тоня пошкодувала, що не задіяла Семена та його доброзичливу дружину. Вони не відмовилися б. Може, і важливими себе відчули б, і агітували б сусідів та/або далеких родичів. Але чіпати їх увечері було страшно, а вранці – ніяково. Навіть у близькому оточенні Тоні тема вакцинації викликала кровопролитні баталії, а родина, що її прихистила, виглядала мирною і щасливою, вносити в неї розлад не хотілось.

– Я все, – голосно оголосила продавчиня. – Одноманітні якісь питання, га? У нас вибір невеликий. Або «хочу», або «треба». Або «довіряю», або «треба». Або «згоден», або «треба».

– Ну, за законом, це добровільний вибір кожного, – зам’ялася Тоня, що була «за» всіма руками та ногами, але не тоді, коли старих відловлювали у лісах.

– У ваших містах може й добровільний, а в нас людей мало, цінуємо кожного, – відрізала жінка. – Ложка дьогтю зіпсує бочку меду, чули таке? – Вона віддала анкети, як під копірку заповнені широким почерком. – Ні, ніхто не ухилиться від відповідальності.

Двері магазину хитнулися, пропускаючи викупаного у грязюці Бориса. Він, схоже, обтрусився на вулиці, але це допомогло мало. Його мокрі лапи залишали помітні сліди на плитках підлоги, з хвоста летіли брудні бризки, язик вивалився з пащі, на мокрих боках проступали ребра.

– Ану геть, негіднику! – Продавчиня замахнулася на нього шваброю із цінником. – Звідки прийшов, туди і йди, скотина нещасна! Нехай там тебе делікатесами годують, якщо вдома все не таке!

Пес не відреагував. Ліниво ляснув Тоню хвостом, ухилився від стусана і розлігся під батареєю, виставивши напоказ подряпане черево й пускаючи слину на могутні передні лапи з довгими чорними кігтями.

– Це ваш? – здогадалася Тоня.

– Мій, чий же ще… – зітхнула продавчиня. – Ходить, бродить, шукає лиха на свою голову… Як відчувала, що цим закінчиться. Зовсім від рук відбився, гад, закону на нього немає!

– Моя тітка свого каструвала, і він відразу став янголятком, – поділилася досвідом Тоня. – Раніше жер усе підряд і бігав у чужі двори, а тепер і ворушитися лінується.

– Та ти що, дівчино?! – жахнулася продавчиня. – Хіба ж так можна? Ох, молода ти ще, життя не бачила… Це ж якщо кожну псяку різати, як шкоди наробить, то врешті їх і зовсім не залишиться!

Борис, ніби зрозумівши, що погрожують його головній собачій утісі, згорнувся клубком і загарчав.

– Усі так роблять, – невпевнено почала виправдовуватися Тоня, дивуючись сільським звичаям. Мабуть, лицемірять. Послуги ветеринара дорогі, ось господарі й доводять цінність безпородних собак, виправдовуються перед собою. – У мене дядько у ветеринарії, до них щодня черга.

– Господи помилуй! – ойкнула якась стара, що вже писала, здається, двадцяту анкету. – Он до чого людей довели, нічого святого на цій грішній землі не лишилося. Це все уряд, зжити всіх хоче, тьху!

Отримавши несподівану підтримку, Борис розслабився і забарабанив хвостом по підлозі, забруднюючи порожні картонні коробки з-під печива, що чекали утилізації.

– То можна кілька питань про вакцинацію? – Тоні здалося, що у тутешньому товаристві ця тема сприймається краще, ніж домашні улюбленці, тож вона витягла диктофон – свою таємну гордість. – Як в анкеті, але щоб відповіді були розгорнуті?

– Відрізати… Який жах! – бурмотів тихий дідок, що казна-як затесався поміж бабусь. – Куди котиться світ? І тут феміністки лізуть, порятунку від них немає.

– Ну, питай. – Продавчиня вийшла з-за прилавка і висмикнула з рук Тоні одну з анкет. – «Чи вірите ви в урядову змову»? – озвучила своїми словами питання, що на папері виглядало більш завуальовано. – Віримо, так? – Вона запитально оглянула аудиторію, і глядачі несподівано підтакнули. – Як же не вірити, якщо вони днями тарифи на комуналку підняли і ціни на цукор ніяк не притримають?

Дружний гул підтримав кожне її слово.

– Це про вакцинацію, – уточнила Тоня. – Таємний уряд скорочує чисельність населення, щоб Земля дісталася обраним, і всяке таке. – Вона почервоніла, бо справжня журналістка точно підібрала б інші слова. – Над нами панують рептилоїди, а вірус розпорошують із літаків, передають через мобільні вишки, підсипають у водопровід…

Витягнуті обличчя слухачів підказували, що якщо досі прокляття інтернету в цей ведмежий куток і не дійшло, то відтепер інформацію від «міської дівчини» обсмоктуватимуть до посиніння.