3

«Гаразд. Зроблю роботу, а потім до побачення. Я вже тут, відступати пізно», – переконувала Тоня себе вранці.

Автобус вирушить до найближчого райцентру лише о дванадцятій годині, і нехай розташовувалося те містечко ще далі в лісах, та через нього проходило регулярне транспортне сполучення, що віднедавна Тоня цінувала більше ніж теоретичну економію часу.

У світлі дня Кам’яна Лощина зовсім не лякала, хіба що зухвалий Борис плутався під ногами і намагався залишити відбитки мокрих лап на одязі. Проти нього безіменна дружина Семена дала міцний ціпок і сказала лупити щосили, мерзотник до такого звик.

Місцева сільська рада виднілася в центрі, на єдиній заасфальтованій вулиці. Після поживного сніданку (такого ж, як і вечеря, плюс консервовані персики, домашня ковбаса, кров’янка, холодець, бісквітний торт зі сметанним кремом, чорничний компот та вареники з яблуками) Тоня ледь переставляла ноги, зате господарі залишилися задоволені, ще й на обід покликали. Дізнавшись, що гостя поїде о дванадцятій, вони запхали їй в рюкзак пляшку домашнього вина, зібрали в дорогу пакет зі смаколиками і вибачилися за мізерне частування, пояснюючи це тим, що доставка свіжих продуктів у магазин буде тільки сьогодні вранці.

Пакет Тоня залишила у холодному автобусі, бо руки відпадали тягати його із собою. Та й навіщо? Здавалося, на їжу вона не захоче дивитися вже ніколи в житті.

– Дівчино, а від мене ви що хочете? – приголомшив її несподіваною ворожістю секретар сільради. – Ну погоджували, ну домовлялися… Переміщення, проживання і безпеку забезпечили. А тепер що? Мені особисто з анкетами бігати від хати до хати чи загальний збір влаштувати? Таж на нього майже ніхто не прийде, народ у нас нетовариський. Вам людей треба багато й терміново? Он у магазин товари привезли, там зараз половина села збереться. Туди йдіть… якщо не боїтеся.

Останнє пролунало з неабиякою атмосферою глузування, але Тоня лише гордовито підвела голову і подякувала за інформацію. Тема опитування, звісно, провокаційна, але надворі й двадцять перше століття, і білий день. І зв’язок відносно стабільний. Усе прекрасно.

– А офіційний коментар буде? – запитала, зовсім осмілівши.

– Офіційний був телефоном, але можу повторити. – Секретар, чоловік дебелий, але з писклявим голосом, встав і навис над єдиним у приміщенні монітором комп’ютера. – У нас вакциновано дев’яносто дев’ять відсотків населення. Було б сто, але один старий пеньок утік у ліс, вистежити його не змогли. Але нічого, цієї пори року він сам довго не протримається, зголодніє і повернеться. Тоді Кам’яна Лощина поб’є рекорд і, можливо, потрапить у телевізор, а не в цю вашу газетку. А телебачення – це популярність та імена начальства. Може, з такого приводу нам грошенят підкинуть, бо місцевий бюджет занадто малий, щоб створити якісну інфраструктуру, а люди хочуть жити нормально. Це досить розширений коментар?

У Тоні застукали зуби ще на моменті про старого, що втік у ліс, але вона стійко витримала злий погляд маленьких темних очей секретаря і навіть зуміла пробурмотіти:

– А хіба вакцинація не добровільна?

– Добровільна, – скрипнув зубами він. – Особливо у ваших перенаселених містах. А у нас турбота про населення важливіша. Ось ви приперлися без маски… А, з маскою. – Чоловік швидко помітив свою помилку. – Зате без рукавичок! А, в рукавичках… Хто знає, що ви нам привезли? Люди повинні мати захист. Ще щось?

– Так! – хоробро випалила Тоня.

– Ні, – передражнив секретар. – Вас же знову принесе, коли ми досягнемо ста відсотків, чи не так?

– Ви не маєте права примушувати людей!

– Я? Примушую? Кого це? Я роблю свою роботу і сиджу тут цілодобово, але, на щастя, у наших сім’ях досить розсудливих родичів, чого і вам бажаємо.

– Це порушення прав людини!

Широке обличчя секретаря потемніло, але не почервоніло, а ніби стало буро-сірим. Він шумно видихнув і недвозначно вказав на двері.

– Ось коли ваша дитина благатиме про допомогу, а ви нічого не зможете зробити, бо ліків не існує, тоді й поговоримо про права та обов’язки, – гаркнув наостанок.

Тоня наполягати не наважилася. Мабуть, вона чимось зачепила цього велетня за живе. Може, він когось втратив і тепер кидається на кожного. Краще не перевіряти здогад на власному досвіді.

Біля магазину, що являв собою низьку цегляну будівлю з ґратами на вікнах та скрипучими двостулковими дверима, людей було мало – переважно чоловіки різного віку з цигарками та пивом, зате всередині народу напхалося стільки, що ні про яку соціальну дистанцію й не йшлося.

– Добрий день, мене звуть Антоніна, я журналістка газети «Ваша правда», – відрепетирувано виголосила Тоня, переступаючи поріг і розуміючи, що вільний куточок знайти не вдасться. – Якщо ви не проти, я хотіла б попросити вас заповнити анкету й відповісти на кілька питань, – додала без особливої надії. – Це про вакцинацію. Ваше ставлення, вибір вакцини, побічні ефекти, наслідки, чутки… Це для статті.

– За це щось буде? – діловито поцікавилися від вікна.

– Ні, чесне слово, ні! Опитування анонімне, про вашу думку ніхто не дізнається. Відповіді будуть опрацьовані статистично, жодних наслідків особисто для вас.

– І гречки не дадуть? – скрупульозно допитувалася з-за широких спин старенька бабця з великими яскравими пакетами.