2

– Вибачте, а ви куди мене привезли? – Це місце й близько не нагадувало центр села. – Це що?

– Моя хата. – Водій, перераховуючи гроші, відчинив двері, пропонуючи вийти у невідомість. – Моя хата – це в нас готель люкс, так би мовити, – реготнув, не підводячи голови. – Інших немає, а сільрада… ну чи як воно там правильно по-сучасному? Загалом, закрито все. Робочий день закінчився, інтерв’ю свої завтра братимете.

– Ви мене знаєте? – вразилася Тоня, міцніше притискаючи до грудей рюкзак, що встиг і висохнути, і нагрітися.

– До нас чужинці нечасто їздять, – прозвучало з ноткою переваги, – а про вашу газету мене попередили ще тиждень тому. Сказали, дивись уважно, не проґав, десь там на трасі буде приїждже щеня… журналіст. Чого ви сидите? – Водій згріб пораховане в одну купу і нарешті глянув на Тоню. – Бориса боїтеся?

Пес, почувши це, загарчав і засунув подерту морду в салон. Схоже, Борисом звали саме собаку.

– Та ви не бійтеся, він щеплений, у нас із цим суворо, – заспокоїв Тоню водій, але все ж таки вийшов із автобуса і махнув на собаку ногою у важкому черевику з рельєфною підошвою. – Ану геть, скотиняко! Нема чого тобі тут нишпорити! От паразит! Як місяць уповні, так до моєї Маньки рветься, виродок, до ранку під вікнами виє, – пояснив для гості і відчинив важкі від дощу ворота. – Проходьте, не соромтеся, дружині я зателефонував, вона в прибудові натопила.

«Яке незвичайне ім’я для собачки», – здивувалася Тоня, невпевнено заглядаючи у двір.

Довіри до слів несподіваного помічника не було, а ось страх перед нахабним Борисом, що збирався будь-якими способами потрапити у двір, різко стрибнув уверх.

Пес не здавався домашнім. У розумінні Тоні про таких дикуватих собак розповідають хіба що в новинах – у сюжетах про те, як людину загризли за лічені хвилини.

Краще кішки. Або кролики. Або рибки. Або павуки десь за шафою. Вони хоча б їжі не просять і не перегризуть горлянку, як зголодніють.

– Довго ви ще? – долинуло від хати, що погано проглядалася за дровітнею, гаражем та господарськими спорудами незрозумілого призначення. – Їжа холоне!

Точно жінка. Тоня відігнала ідею про маніяків, що працюють у парі, озирнулася впевненіше (звичайна сільська вулиця, освітлення немає, у деяких вікнах видніється слабке світло, вдалині кричать чиїсь стривожені качки, проїжджа частина розмита дощами до невпізнання), закинула рюкзак на спину, прихопила парасольку, рішуче ступила на жорстку траву… і закричала, бо хтось ляснув її по м’якому місцю.

– Борисе, худобино ти безмозка! – Водій був у зоні видимості, тож уникнув підозр. – Марш додому!

Пес ухилився від стусана і клацнув зубами щільну штанину господаря двору, за що отримав добрячого копняка, але й не пискнув.

– Ну, морда поганська, ну, свиня помийна! Я, до речі, Семен, а то Манька. – Маленький песик тихо крутився біля ніг високої статної жінки, що стояла у дверях веранди, напівзахована в тіні. – Ласкаво просимо і таке інше. Зараз гарячого поїмо, кіно подивимось, виспимось, а завтра з новими силами у бій.

Семен не зволив сказати ім’я жінки, а прямо запитати Тоня посоромилася, щоб не спровокувати конфлікт. Якби її хлопець відрекомендував комусь і своїх, і чужих собак, а про неї забув, вона б цього так не залишила.

Та й, щиро кажучи, розмова за столом не клеїлась. І питання про оплату господарів засмутило, і про погоду вони не змогли сказати нічого поганого, і подяки за їжу сприйняли як глузування… Мовляв, нема за що, нічого ж смачного не запропонували, лише гречану кашу з маслом, омлет, молоко, сир, сметану, здобні булочки, свіжоспечений хліб, картоплю трьох видів, мариновані огірки та помідори, квашену капусту, яблука, гриби, свійську птицю, шкварки, вінегрет, бісквіт та чай. Порожній стіл, одним словом, усе нашвидкуруч, до гостей так не готуються. Та й з’їла Тоня зовсім мало, а отже, їй не сподобалося.

Те, що вона ледве дихала через переповнений шлунок, не мало значення.

– Міг би хоч ковбаси купити, якщо вже знав, що журналістку везеш, – пиляла Семена дружина після того, як показала Тоні її кімнату. – І риби, і фруктів, і тортик, і солодкої води, і вафель! Зганьбилися, ех… Як же зганьбились! А Юльці від глистів ти щось узяв чи знову забув? І олівці треба, вона свої погризла, перед учителями соромно.

Мережа ловила, але погано, з інтернетом справи були ще гірші. Він ніби й був – і не давав змоги собою скористатись, обривав з’єднання на найцікавішому місці. Щоправда, несподівано знайшовся Wi-Fi, але Тоня не наважилася будити господарів і просити пароль.

Енергозберігаюча лампочка яскраво освітлювала інтер’єр, ніби запозичений із типового дешевого готелю. Широке ліжко з білою постільною білизною, шпалери, килими та штори у стриманих коричневих тонах, столик світлий, вішалки пластикові, дзеркало в дерев’яній оправі… Воно показувало маленьку дівчину зі скуйовдженим волоссям і зляканим очима. Тоню дратувало її власне відображення, тож вона завісила його рушником.

У кутку умивальник і туалетне відро, але буквально за два кроки за стіною – вуличний туалет. Розетка одна, на вигляд дореволюційна, проте провід підведено товстий, сучасний. Подушок дві – з синтетичним наповнювачем і з пір’ям. Ковдра ватяна, Тоня з такими ніколи раніше не стикалась. І радіо! Воно ловило всього дві станції: місцеву з шаленою сумішшю найрізноманітніших музичних жанрів і широковідому, що не співпадала зі смаками Тоні й на частку відсотка.

– Вранці все буде добре. – З’ясувалося, що зарядний пристрій погано влазить у розетку, і марнувати заряд батареї Тоня не ризикнула. – Вранці…

Даремно вона задрімала в автобусі. Сон не йшов. Чи то через те, що дощ затих, крізь густі хмари зрідка пробивався місяць. Чи тому, що хтось вив без перепочинку, і від цього не рятували ні пластикові вікна, ні ламбада з радіо, ні підспівування качок вдалині, ні рохкання свиней десь поблизу.

– Сільська тиша, благословення для нервів…