1

Дощ лив сьомий день поспіль, часом ненадовго затихаючи, але згодом швидко надолужуючи години невпевненого затишшя. Тоня ледве утримувала змерзлими пальцями парасольку і тихо раділа, що взяла в цю безперспективну подорож рюкзак, а не сумку. На мапі все виглядало набагато краще, ніж виявилося насправді. Там були дороги та розклад транспорту, тут – незахищена від негоди зупинка на краю негустого лісу.

«Дівчино, після четвертої буде автобус прямо до Кам’яної Лощини», – сказав їй водій автобуса, що, за інформацією з інтернету, теж ішов до тієї самої Лощини, а за фактом не доїжджав до неї близько тридцяти кілометрів.

Нові правила. Нові маршрути. Нова техніка. Нова система транспортного зв’язку під керівництвом ефективних менеджерів. А в інтернеті все брешуть, на касі мали попередити. Не попередили? Ще й квиток продали? Ну, це до них претензії.

Від вищерблених бетонних плит, що символізували зупинку, йшов холод. Дощ забивав під скособочений дах, барабанив по парасольці, намочив джинси вище колін, великі краплі збиралися на іржавій табличці з нерозбірливою назвою найближчого населеного пункту і падали як град.

За півтори години Тоня стоптала розмоклу траву до землі і тепер нервово переступала з ноги на ногу в брудно-зеленому місиві, готова перейти на протилежний бік дороги і сісти в перший-ліпший громадський транспорт, що прямує в напрямку будь-якого міста.

Транспорту не було жодного.

– Туди і назад. За день упораєшся. До вечора повернешся, у найгіршому випадку переночуєш у готелі, все домовлено, – зло проклацала зубами Тоня, згадуючи наказ начальника. – Зустрінуть, допоможуть, проведуть екскурсію… Та щоб я ще хоч раз погодилася на таке!

Втім, вона знала, що погодиться. Гордість змусить. Тонею затикали дірки, бо у злагодженому колективі «Вашої правди» звикли працювати спільно і без змін понад два десятиліття, і новенькій співробітниці не довіряли нічого серйозного. Її і до штату прийняли на прохання її батька – досить важливої шишки місцевого масштабу.

Він мріяв побачити дочку у списку журналістів одного з центральних каналів, але визнавав, що всім треба з чогось починати, а не зовсім «жовта» преса в його розумінні була кращою за інтернет-видання.

О пів на п’яту Тоня запідозрила, що обіцяний автобус «після четвертої» – це автобус після четвертої ранку, о п’ятій майже впевнилася в цьому, а о пів на шосту вирішила викликати таксі за будь-яким тарифом, забратися з цього місця і скористатися батьковою допомогою ще раз. Напевно, і редактор вважав, що Тоню довезуть до пункту призначення власним автомобілем і примчать назад із комфортом. Йому не зрозуміти, наскільки для неї важлива самостійність. Не йому треба щодня доводити свою дорослість.

Мережа ловила. Секунд п’ять, щоб її! Навіть інтернет часом пробивався, немов глузуючи. Тоня переконала себе, що це знак. Доля дає їй шанс відправити повідомлення і не мучитися даремно. Видно ж, що нічим добрим сьогоднішній день не закінчитися – хіба що автобусом у зворотний бік десь після десятої вечора.

Доведеться звернутися до батька. Він, як завжди, з радістю виручить доню і вкотре переконається, що у великому світі вона безпорадна як загублене цуценя.

Натужне торохтіння двигуна Тоня почула здалеку. Вона не сподівалася на диво, але з долини за рідколіссям виринув брудний напівпорожній автобус, що казна-як дожив до сьогодення. Крехтячи і сопучи, він із брязкотом відчинив двері метрів за десять від зупинки – біля стежки, що тікала в невідомість і вела, очевидно, до найближчого села, чию назву наполовину зжерла іржа.

– Зачекайте! Мене зачекайте! – Поки Тоня бігла до довгоочікуваного транспорту, вітер вивернув парасольку. – Ви ж до Кам’яної Лощини?

– За годину доїдемо, – відповів флегматичний водій, потягуючи цигарку.

– Годину? – розгубилася Тоня. – Тридцять кілометрів, хіба ні?

Він задумливо причесав кудлату шевелюру широкою п’ятірнею:

– Ну так, – відповів, відраховуючи здачу дрібними пом’ятими купюрами. – Може, й півтори… Ви сідайте, далі трястиме.

Троє людей, що вийшли з автобуса, вже зникли вдалині. Вони рухалися дуже швидко, ніби якась невидима ниточка тягла їх додому, надавала сил для останнього ривка. Тоня їм аж позаздрила.

Вона влаштувалась біля гарячого радіатора, але ніяк не могла зігрітися. Ще й ні з чим не зрівняний запах палива наповнював салон… І пасажири, що залишилися, не викликали довіри.

Занадто багато хутра як для цієї пори року. Пізня осінь, навіщо шуби, дублянки та чоботи з облямівкою? Мокрий одяг парував, вологість повітря була неймовірною. І їжа. З десяти людей семеро жували щось копчене. І багаж. У Тоні серце обривалося, коли в черговій ямі, які траплялися на дорозі постійно, в проході підскакували незакріплені коробки із сучасною побутовою технікою. А ще вікна. Їх відкрили навстіж, і навіть люк зверху підняли, дозволяючи дощу залітати всередину і збиратися калюжками, але це чомусь не освіжало. І медичні маски. Їх носили всі: хтось на підборідді, хтось однією гумкою на вусі, хтось у кишені. І…

– Дівчино, приїхали.

Тоня стрепенулась. Вона й не помітила, коли встигла задрімати. За брудним вікном, крізь яке і вдень ледь проглядались одноманітні краєвиди, стемніло, і лише самотній ліхтар висвітлював високий паркан із товстих нефарбованих дощок, гартовані петлі дерев’яних воріт, витоптаний майданчик, коров’ячі екскременти, кудлатого собаку і мокру ґрунтову дорогу.