Стрибок

От-от почнеться дощ.

Слабкі та надто юні, щоб витримувати яр вітру хмари, втікали тільки-но почувши його свист-кроки. Сильніші ж не здавалися й так само гнівно намагалися йому протистояти. Тільки нічого не виходило. Щоб витримати копняк суховію, однієї сили волі недостатньо. І воюючі, і здолані; і безстрашні і нажахані; і масивні, і крихітні – усі вони летіли по небу, гублячи при цьому дрібні частинки своєї вологої від жаху душі, та сподівалися встигнути побачити веселку до того, як прийде їх час.

Усі окрім однієї. Надто стара для того, щоб боятися чи коритися, вона зависла над містом і переможно вишкірювала свої найм’якіші частини. Нарешті її призначення буде виконане! Нарешті гуркотіння та спалахи, що так довго заточувалися у її єстві опустяться і зросять землю жахом. Вона чекала на це ще з часів свого народження в далеких горах. Тепер же їй не можна відступати. І якщо ніч опускається на місто тому, що мусить, то хмара ця летіла долі тому, що хотіла.

Знизу на неї чекала жінка. Міряючи кімнату нервовими кроками, вона бажала якнайшвидше вибігти на вулицю і потонути у щойно розпочатій зливі. Її душа піднялася до горла й хотіла звільнитися від наповненого злістю та журбою слабкого тіла. Оксана хотіла закричати востаннє, а після – замовкнути назавжди. Але боялася.

Куди їй подітися?

Ще хвилину тому, завершивши приготування обіднього супу, вона ледь не підстрибуючи відправилася запросити Матвія до столу. Поспішала, щоб її старання не охололи, а вдячність за допомогу із ранковою хандрою не випарувалася. Обдумувала сказані ним слова про надто довгі п'ятнадцять років і про ідеї нового незрозумілого для них часу. Придумувала жарт, який б непогано підійшов для його дивного почуття гумору.

Але запізнилася – йому її турбота більше не потрібна. Там, за дверима Матвієвого кабінету, залишилося тільки його холодне тіло. 

Поліцейські та медики вже виїхали. Оксана не пам’ятала як спромоглася пояснити їм події останніх хвилин і досі сподівалася, що у разі потреби Матвій пояснить краще. Вона не усвідомлювала, що він більше не переступить порогу, до якого їй було так лячно наближатися. Не хотіла вірити в те, що він більше не покине свій кабінет.

А колись, коли вони тільки-но купили цей будинок, тут була затишна дитяча кімната із просторим ліжечком та розкиданими повсюди м’якими іграшками. Матвій, побачивши її вперше, зрадів як спраглий колодязю. Він майже одразу виніс із неї усе, що там було та взявся роздумувати як облаштувати інтер’єр по-своєму: вимірював поглядом відстань від уявних полиць з книгами до такого ж поки примарного дивану; підмічав необхідну кількість ламп для хорошого освітлення; обирав можливі кольори для майбутнього робочого столу; перевіряв на справність розетки; шукав відповідний шаблон. Йому хотілося зробити ідеальне для побуту-роботи місце, але кожен новий ракурс дарував нову, ще кращу ідею. Потік креативних помислів був настільки стрімким, що певної миті Оксана припинила вслухатися. Так, вона стояла поруч і кивала з ніжними усмішкою та радістю, але не бачила у звичайнісінькій кімнаті нічого особливого. Проте зараз її мучили сумніви.  

Факт смерті чоловіка вкоренився в голову достатньо ґрунтовно для того, щоб вона, нарешті, задалася питаннями. Чому він залишив її? Чи зробив він це навмисно? І чи є в цьому її вина?

Варіанти відповідей, які видавала голодна до фактів частина Оксани, лякали її своїм божевіллям. Останнє з припущень твердило, що Матвій з самого початку знав, що кабінет стане місцем його вічного спочину, тому й так хвилювався щодо його облаштування. Як і належить із вибором для себе домовини. Тоді вона зрозуміла, що не знайшовши причину смерті Матвія, з’їде з глузду вже через декілька митей. Їй потрібно негайно дізнатися правду. Але для цього необхідно зайти всередину, глянути на мертвого кохано пильніше й з більш коротшої відстані. А це буквально неможливо.

Працівники обох екстрених служб, коли дізналися про раптову смерть родича, порадили їй нічого не чіпати, залишити все на своїх місцях. Звісно, це лише порада, не заборона. Але Оксана й сама не хотіла наближатися до нього. Він же мертвий! Мертвий!

Те, що лежить у Матвієвому кабінеті – не Матвій! Принаймні неприродно розпростерте на столі тіло, яке вона побачила у щілині ледь прочинених нею ж дверей на нього не схожі. Просто оболонка, в якій колись був той, кого вона кохала!..

ЇЇ тіло металося, хоча й стояло на місці.

Що вона верзе? Це ж нісенітниця. Там Матвій і він чекає. Чекає, щоб попрощатися. Не можна, щоб хтось торкався її чоловіка швидше за неї. Це вона має забрати залишки його сили. І вона ж повинна подарувати йому ніжність востаннє. Повинна хоча б глянути на нього.

Визначившись із своїми думками, Оксана відкинула сумніви й підготувалася до справжнісінького подвигу. З рішучістю середньовічного ката, вона схопилася за дверну ручку й, штовхнувши її усім тілом, широким кроком пройшла вглиб макабрично тихої кімнати.

Матвій був там, де вона бачила його востаннє. Він все так же опирався на стіл грудьми та повернутою на бік головою. Його ліва щока примерзла до розкритого під нею величезного блокноту, одна з золотистих сторінок якого, вирвана і зім'ята у правому верхньому куті, заховалася між завмерлими пальцями правиці. Майже акуратно складені один на одного чотири такі ж вирвані аркуші – під розпростертою долонею лівиці. Намагаючись зберегти тепло чоловіка, який про них турбувався, вони не припиняли обійматися та утримували відстань між собою настільки короткою, наскільки це дозволяли закони Всесвіту. Але шпарини між ними були неосяжно великими й втраченими. 

Усе інше було таким же знайомим і таким же незмінним: той самий диван ліворуч, ті самі книжкові полички на протилежній стіні, ті ж картини праворуч. Усе це Оксана бачила щодня на одному й тому самому місці. Тільки блокнот, який з невідомих причин Матвій продовжував прикривати від світу до сих пір, раніше бачити не доводилося. Втім, приховане від неї обличчя його власника цікавило значно більше. Вона сподівалася, що зазирнувши у його очі, зможе зрозуміти чому в них більше не залишилося життя. Вірила в те, що відповідь випливе сама, варто тільки наважитися пошукати її у затінку закаменілих брів. Вона підготувалася побачити лик смерті…