Частина I

«Інтернет : заборонити неможливо зберегти» - саме ця історія почнеться з цих слів і де поставити кому, вирішуватимуть Ксенія і Дарія.
Тільки розпочався навчальний рік, де дівчата вперше зустрілися у невеличкій аудиторії. Викладач запізнювався, а одногрупники весело гомоніли про минулі канікули.

- Ксеню, ти літала відпочивати в Італію! Скільки фото, просто богиня! Я все залайкала. – Улесливо щебетала одна з підлизниць. Ксенії подобалися слова товаришки й увага всієї групи. Добряча групка уважних очей, з жадністю поглинала її брехливі балачки, або вірніше мовити недомовки.
Ксеня і в правду була в Італії, тільки не на відпочинку, а допомагала родичці вирішувати дрібні проблеми. Звісно, дівчина зробила тисячу й одне фото, і ще тиждень викладала в сторіс як вона «відпочиває». Та чомусь правду, русява молодичка не відкрила, не змогла.

Тема змінилася на новеньку Дарію – чорняву скромну дівчину, що сиділа в кутку кімнати, переписуючись з кимось.
- Тебе звати Даша? – Запитала місцева красуня, відволікаючи новеньку.
- Ааа, так, Дарина, - ніяковіючи тихо,відповідала дівчина, відразу заховавши погляд.
- Ти є в інстаграмі? Я додамся, полайкаєш мені все! – Красуня з притиском, тицьнула пальцем у бік Дарини.

Тема знову перекрутилася на загальні новини. Ксенія їх не слухала. А лише замріяно, дивилася у вікно. Знову інстаграм, фейсбук, тік-ток, конкурси в мережі та вилизані до ідеалу фото, які не відповідають дійсності. І кому таке треба? Ксеня своїми сірими очима, втупилась в чорний екран смартфона, крутячи його у руках. «Така маленька дурничка, а скільки часу краде» - промайнуло у її голові. Вона тужливо видихнула і поглянула в далечінь. Припилене вікно, пропускало обідішні промені сонця, а безтурботні птахи ширяли у височінні, насолоджуючись вже осіннім теплом.

- Дякую, Даша, вдячна за вподобайки! – Голосно пропищала, красуня, відкидаючи свої довгі локони за спину, й активно тицяючи по скляному екрану мобілки останньої моделі.
Дарія, ледь усміхнулася, крадькома озирнувши цілу аудиторію, зустріла погляд Ксенії, на мить немов застигла, і знову заховала своє білосніжне личко за чорним каре, й занурилася в електронний світ.

У аудиторії панувала майже ідеальна тиша, яку порушував час від часу вигук молоді коментуючи, щось з соцмереж. Тільки Ксеня, спостерігала за цим дійством і відчувала себе страшенно самотньою. Ніхто не спілкувався як раніше, коли у всіх були простенькі телефони, які не відривали усю увагу друзів тихеньким вібруванням, яке натякало про нове сповіщення.

Дівчина з ненавистю і розчаруванням, кинула телефон до сумки. Її колишня подруга, одягнувши навушники дивилася новий серіал. «Скільки тривала розмова?» - запитала в себе дівчина. «Не довше 15-20 хвилин, і де той викладач?» . Молодиця незадоволено, підтиснула губи й лягла на руки.

- Що Ксеню, інтернету немає? Хочеш роздачу ввімкну? – Поцікавилася сусідка по парті.
- Є, та дякую за пропозицію. – Сухо відповіла дівчина. «Краще б поспілкуватися запропонувала». Закопиливши губу, сумувала Ксенія.
- Як твоє літо, Маш? – Запитала русява у своєї сусідки, яка не кліпаючи очима, напружено дивилася переломний момент у фільмі. Та відчувши, що Ксенія, щось запитала, хотіла була вже проігнорувати, та все ж перепитала :
- Ти щось казала?
- Ні, тобі почулося. – Тихо пискнула Ксеня, лягаючи знову на схрещені руки, і проклинаючи того хто придумав таке як інтернет. В аудиторію забіг куратор, почалася перша виховна пара. Дівчині полегшало і вона переключила всю свою увагу на викладачку.

Кілька годин по тому перший навчальний день закінчився, і всі порозходилися. Ксенія відзначила, що мало людей просто йде і за розмовою спілкується. Ходили або зі смартфоном в руках і гуртом, або самотні одинаки, які дивилися в нікуди, як власне і сама дівчина.

Вона присіла на лаву і задерла голову, звертаючи погляд до пожовтілих листочків, що шуміли над головою. Помріявши хвильку, дістала стареньку книжечку і продовжила читання, яке залишила минулого дня. Вона хотіла поринути в історію, та думки гуділи про самотність. Страшно, що ти знаходишся серед сотень людей, а відчуваєш одинокість. Де люди? Чому я тебе можу доторкнутися рукою, та ти так далеко від мене? І що зробити, щоб вам було цікаво зі мною, так само як і з вашим смартфоном?

Для Дарини ж наступила воля, вона швиденько забігла в автобус, сівши на вільне місце, і тут же занурилася у віртуальний світ. Чорнява дівчина була одиначкою у реальному житті. Так вийшло, що ніхто і ніколи не оцінив особливостей її натури, аби дружити. Тож дівчина, втікала від реального сірого світу до яскравих та дружніх аватарок з котиками чи відомими інфлюенсерами. Даша – у віртуалі була геройкою цього світу. Її коментарі, отримували найбільше вподобайок, а в онлайн-іграх вона завжди здобувала респекти від протилежної статі за вправність маневрів і перемоги. Тут було її місце, тут була вона сама і її душа.

А от офлайн – це життя не для неї. Вона надто сором’язлива, аби сказати щось зайве, чи просто про щось говорити з незнайомими людьми. В реалі не можна «вийти з мережі», тут дозволяється тільки втекти від співбесідника, та і це не зрозуміють. Тут не можна проігнорувати «повідомлення» і «відповісти» пізніше, коли настрій дозволить видати, щось влучне.

А ще у Даші був віртуальний краш, звісно вони ніколи не бачили один одного. Та розмовляли під час «каток» і постійно переписувалися. І їм було комфортно, спілкуватися ось так. Не очікуючи, що можливо колись вони зустрінуться. Не надіючись на щось більше і проблематичне, що несе реальне життя Ні, це точно не для неї. Її максимум – це онлайн життя і крапка. І майбутнє життя вона теж для себе бачить тільки в IT-світі, ізольоване від людей і їх товариства.