Розділ 12

На щастя, викрадачі не помітили Сніжку і пішли в інший бік. Сніжка зітхнула і продовжила йти в бік селища. На випадок, якщо ті двоє повернуться, Сніжка постійно оглядалась, прислухалась і йшла тільки поблизу кущів. 

А йти було важко. Сніжка востаннє їла сьогодні, вірніше, вчора (бо північ точно минула) в обід, та й не спала цілу ніч. 

"Ех, а все через те, що я, як остання ідіотка, повірила невідомо-кому, ще й вирішила зустрітися в безлюдному місці. Батьки, мабуть, хвилюються, шукають мене. Цікаво, Іванка допоможе поліції знайти тих двох? І взагалі, що я такого зробила, щоб йти якимсь лісом, серед ночі, невідомо-куди, замість того, щоб спокійно спати в себе вдома?!" - думала дівчина.

Світало. Сніжка розуміла, якщо викрадачі повернуться, вони точно її знайдуть, і темрява їй не допоможе. 

Але ось вже з'явились перші будинки. В двері одного з них Сніжка постукала.

Їй відчинила жінка років тридцяти. Сніжка привіталася і ввічливо попросила подзвонити з її телефону.

- Ага, так я тобі й дала телефон! Знаю я таких. Взяла телефон і побігла. Йди звідси, і щоб я тебе не бачила! - розізлилась жінка.

Сніжка пішла з її подвір'я і відчула, що ось-ось заплаче.  "Що мені робити? Що? Я ж навіть не знаю, де я!" - вона була у розпачі.

"Так, Сніжко, спокійно. Ти змогла втекти від двох здоровенних дядьків, так що телефон ти точно в когось випросиш." - вирішила вона і постукала в двері іншого будинку.

На цей раз двері відчинила дівчинка років десяти. Вона запитала:

- У тебе щось сталось? Виглядаєш, ніби зараз заплачеш. 

- Так, у мене величезні проблеми. Будь ласка, дай мені подзвонити.

- Так... добре. Заходь. 

Сніжка зайшла в хату і зачинила за собою двері. 

Будинок був цілком звичайний, обстановка нічим не відрізнялась від будь-якої квартири у місті, але було видно, що будинок не новий. Меблі старі, на стінах килими. 

Сніжка сіла на найближчий стілець. Тут підійшла дівчинка з телефоном.

- Дякую тобі велике, - Сніжка знову мало не заплакала, але на цей раз від вдячності. - Слухай, а як ваше село називається?

Дівчинка здивувалась, але відповіла:

- Село Малий Млин, Старгородського району. 

Сніжка подзвонила батькам. Їхні телефонні номери вона знала на пам'ять.

- Тату, це я, Сніжка! 

- Що? Сніжка? - почулося у трубці. - Наталю, йди сюди, це Сніжка! 

- Мамо, тату, мене викрали, а я від них втекла. 

- Сніжка, доню! Ми так хвилювалися! - зраділа її мама.

- Ти втекла? А де ти? - допитувався її тато.

- В селі Малий Млин Старгородського району. Дзвоню з чужого телефону. Заберіть мене звідси!

- Звичайно заберемо, ми зараз же їдемо! Ти тільки трошки зачекай! - батьки поклали трубку.

Сніжка подякувала дівчинці за телефон і вже хотіла йти, але вона її спинила:

- Розкажеш, що з тобою сталось? 

Сніжка не стала опиратись її допитливим синім очам і розповіла про цей непростий день. Дівчинка слухала з відкритим ротом.

ЇЇ звали Іринкою, або Ірою. Вона запропонувала Сніжці чаю. Та з радістю погодилась і за мить пила чай і їла булку з маком, без кінця дякуючи Іринці.

Тут телефон Іринки задзвонив, і Сніжка впізнала на екрані мамин номер. 

- Мабуть, це мої батьки! 

Сніжка взяла телефон:

- Мамо, тату, ви вже приїхали? 

- Так, Сніжко, ми в тому селі, як ти казала. А ще поліція, яка шукає твоїх викрадачів. Де нам тебе знайти? Село велике.

Сніжка запитала в Іринки вулицю і номер будинку. Тоді дівчата вийшли надвір. 

За мить на дорозі з'явилась дві поліцейські машини . З них вибігли батьки Сніжки і шестеро стражів порядку.

Після того, як Сніжка і її батьки досхочу наобіймалися, поліцейські почали випитувати в дівчини про все, що з нею сталося. 

Далі все було як у пригодницькому фільмі: Сніжка показала будинок її викрадачів, поліцейські взяли його штурмом. Але злочинців там не виявилося. 

Та після десяти хвилин пошуків поліція все ж їх знайшла. Злочинці їхали на машині в бік селища, тут їх і спіймали. Одягли наручники, посадили в машину. 

Сніжка з батьками поїхали додому. Там вона досхочу наїлася, напилася і виспалася. 

За два тижні Іванку, Сніжку та її батьків покликали на засідання суду. Викрадачів Сніжи засудили на десять років, а тоді ще й виявилось, хто саме розповів Шефу про існування формули Яблуновських. Він був непричасний до викрадення і шантажу, але він теж отримав по заслугам.

Сніжка знайшла Іринку, дівчинку, яка їй допомогла і надіслала їй поштою коробку шоколадних цукерок.

Родина Яблуновських отримала від злочинців кілька десятків тисяч гривень як компенсацію за моральні збитки. Сніжку з Іванкою показували по телевізору, а їхні твори "Як я провела літо" були найцікавішими в класі.