Розділ 4

Подружжя Яблуновських сиділо в кабінеті директора наукового-дослідницького інституту.

Директор, товстенький чоловічок середнього зросту саме розмовляв з ними:

- Ваше відкриття, безсумнівно, грандіозне. Але ви ж розумієте, це дуже і дуже небезпечна речовина. Якщо вона справді може вбити людину на відстані трьох метрів, то краще, щоб про неї знало якомога менше людей. Я надіслав ваш звіт до міністерства, вони перевірять властивості речовини і, якщо все вийде так, як ви казали, можуть навіть оголосити її склад державною таємницею. 

- Взагалі, якби це була тільки отрута, ми б навіть не написали про це в звіті, - мовив Віктор Яблуновський, - але по-перше, ми знайшли протиотруту, а по-друге вона має лікувальні властивості. В ній є молекули, що знищують клітини раку і лікують від СНІДу, а також серцево-судинних захворювань. Якщо людина прийме протиотруту, а тоді буквально кілька секунд подихає випарами речовини, вона буде здорова.

- Я знаю, я ж читав ваш звіт. Думаю, ви правильно зробили, що все-таки написали його. 

- Віталію Сергійовичу, якщо ця речовина справді така небезпечна, як ви вважаєте, хтось намагатиметься дізнатись її формулу? Нам же... нічого не загрожує? - дещо нерішуче запитала Наталія Яблуновська.

- Гмм... Знаєте, я хімік, а не спеціаліст зі служби безпеки. Думаю, якщо оголосять державну таємницю, вам допоможуть організувати свою безпеку.

Тоді знову запитав Віктор Яблуновський, високий чоловік в окулярах:

- А якщо ми зробили таке велике відкриття, то, може, нам слід чекати якусь премію?

- Премії роздаю теж не я, але якщо буде державна таємниця, то і премія - державна таємниця. Хочете бути в безпеці - ніхто не повинен знати, що відкриття зробили саме ви. І слави у вас не буде, тільки гроші. 

Тут у двері постукали.

- Заходьте, - мовив директор.

Зайшла секретарка. Молода жінка з яскаравим макіяжем і вогненно-червоними нігтями.

- Віталіє Сергійовичу, тут до вас прийшли.

Директор відпустив Яблуновських і дозволив зайти гостю. 

* * *

Минув тиждень. Сніжана все-таки повірила розповідям Невідомого і ставилася до нього вже не так вороже. Вони щодня писали одне одному есемески. Іванка спершу сумнівалась у їхньому знайомстві, а тоді теж повірила.

Невідомий писав Сніжці, що він її одноліток, одного разу, ще до хвороби, побачив її, друг сказав йому, хто це, тоді він захворів, через деякий час згадав про неї, знайшов в соцмережах. Довго думав, а тоді вирішив написати їй. 

Невідомий: Взагалі, після цих розмов із тобою я трохи почав виздоровлювати.

Сніжка: О, вітаю. Тепер зможеш бувати в людних місцях?

Невідомий: Ні, ти що. Не так швидко. Я ж зовсім з хати не виходив. "Трохи почав виздоровлювати"означає "зміг вийти на балкон і побути там близько п'яти хвилин"

Сніжка: На балкон?

Невідомий: Так, на балкон. Для тебе це, може, й смішно, але для мене - мало не подвиг. Я живу на другому поверсі. Виходжу, а там же ж люди на вулиці! Я чув їхні розмови, бачив їх. Дехто з них бачив мене. Був там хвилин п'ять, може, менше, а тоді знову стало погано і я повернувся в кімнату. Серце б'ється, голова розколюється, руки тремтять. Жах просто.

Сніжка: Співчуваю. Але це вже прогрес! Потім і на вулицю ходити зможеш, і в магазин, і в школу.

Невідомий: Я, мабуть, єдиний, хто ненавидить в школі не уроки, не домашнє завдання, а людей. Навіть хороших. Якщо вони там є, і ще й чужі, то це просто жахливе місце.

Так вони і спілкувалися. Приблизно раз на тиждень Сніжка дізнавалась про успіхи Невідомого. То він зміг з батьками по телефону поговорити, то вже й з другом переписується, то він вже з ним зустрівся. І завжди казав, що  усіх цих успіхів не було б, якби не вона. Мовляв, вона його надихає. І заспокоює своїми есемесками.