РОЗДІЛ 21 СІРИЙ КАРДИНАЛ ІЗ ЧЕРНІГОВА

Усе ж не розумно порівнювати силу імперії з її ресурсами та можливостями з купкою, хоч і завзятих, але все ж порівняно слабших культурних діячів. В імперії — ресурси, в імперії — люди та сила. Що можуть вдіяти кілька людей проти такої м’ясорубки, яка перемелює все на своєму шляху? Дурний той Перун, раз вирішив, що здатен змінити хоч щось...

А чи справді воно так? Он у Полтаві Шевченко з Гоголем, хоч і на підпитку, та доволі успішно ще того вечора вирушили палити бібліотеку з ворожими книгами. Вони спалили все до тла, а вже вранці Гоголь виступив зі слізливою промовою перед людьми, обіцяючи відбудувати приміщення в найкоротший термін, та що там — він побудує ще краще та завезе ще більше книг; він уже жертвує усі книги зі своєї власної бібліотеки, щоб містянам було що читати, та навіть сам почне писати книги. Звісно, це все дуже сильно вдарить по його бюджету, але в першу чергу він турбується про міщан.

Сам не пропаде, а в разі чого сподівається, що жителі Полтави не дадуть йому померти. Звісно ж, полтавчани, просякнуті такою турботою, викликалися безкоштовно допомагати з відбудовою. Багато хто, не лише чоловіки, а й жінки, були готові працювати без відпочинку та сну. Їх настільки мотивувала промова Миколи, що більшість аж просльозилися.

Шевченко із Котляревським лиш посміхалися, розуміючи, що більшість книг із приватної бібліотеки полтавського аристократа — українською, а оскільки кишені потрібних людей набито грішми, поки на цьому ніхто уваги не акцентуватиме.
Іван з Тарасом відчували себе справжніми сірими кардиналами. Так, можливо, десь їх методи надто радикальні, десь брудні, та поки себе вони не видали.

Живий театр українською — уже ляпас імперії, витівка з бібліотекою — удар нижче пояса. При цьому кінці в воду, ніщо не вказує на те, що вони організували це все. Енциклопедія українською про традиції може й не буде нокаутом для імперії, та як мінімум це ще один сміливий крок. Головне — звести одних потрібних людей з іншими й об’єднати, щоб працювали над спільною метою.

Зараз же вони вирушають на могилу Григорія Сковороди. Швидше за все, філософ безсмертний, йому просто набрид цей світ, от і вирішив відпочити, хитрун. От спробуй зрозумій, що в тих філософів у голові; нам, простим людям, навряд чи можна осягнути всю глибину їхнього мислення.

Неясно, чи вийде в нього бути ефективним у організації опору, та чоловік явно розумний — такі не завадять. А як ні, то будуть різні головорізи, яких імперія відправить для вирішення «проблеми малоросійського язика» слухати афоризми. Тарас переломить їм руки та ноги, щоб не втекли, ну а Григорій Савич уже їх життю навчатиме. Так би мовити, займатиметься лагідною українізацією на контрасті з радикальними поглядами Шевченка.

Головорізи прийдуть, і це лише питання часу — це прекрасно усвідомлювали як Тарас з Іваном, так і Микола. Тому люди на їхньому боці не завадять. Вони усвідомлювали методи імперії, тому діяли не менш радикально, буквально посміхаючись смерті в обличчя та щоразу вражаючи сміливістю своїх витівок. Як то кажуть, нахабність — друге щастя.

Леся повідомила їх про потужного чернігівського союзника у вигляді Пантелеймона Куліша, тому з допомогою щодо енциклопедії звернулися до нього. Він пообіцяв особисто завітати до Полтави й також пожертвувати книг, звісно ж, більшість із них будуть українською.

Так а що ж там у Києві? А що там може бути… Зневірені люди, яким вдалося вижити, розбрелися по домівках. У Софійському соборі тепер служба виключно мовою імперії, людей менше, та все ж ходять, адже «віра поза політикою». Той факт, що людей побили за рідну мову, назвавши це політикою,  змусили прийняти за норму,нікого не хвилював, а більшість ще й покірно схилила голову. Ще кілька тижнів — і корчма буде готова.

Та яким же був вираз обличчя місцевого керівництва, коли вони читали офіційного листа із царською печаткою, в якому йшлося про те, що це невидане свавілля — у святому місці корчму будувати! В цьому ж наказі йшлося про негайне повернення усіх священників, які раніше правили службу в соборі, та відправку теперішніх на їх місця.

Скоро до них завітають з перевіркою та оцінять компетентність керівництва. Як так сталося? У такій ворожій Москві — не проти української? Надто набожні? А хто вам сказав, що в тій Москві, яка так далеко, взагалі знають про ситуацію в Києві? Імперія велика, тут часто права рука не знає, що робить ліва.

У цьому й полягала ідея Лесі та Франка. Куліш люб'язно надав якісний папір, на якому пишуть царські укази, зумів підробити печатку та організував доставку так, щоб все виглядало ніби прямий наказ із Москви. А слова? У разі чого підробка ж виявиться... Виявиться лише пустий лист із печаткою, лесині слова зникнуть через тиждень після прочитання.

А керівництво в Києві навряд чи само підійматиме болючу тему з уже своїм керівництвом. Розрахунок на мовчання. Тому хоч із запізненням, та все ж храм відстояли. У ньому навіть частково правиться українською; за традицією люди збираються біля храму для читання світових шедеврів теж українською; потужних союзників, з якими ведуть просвітницьку діяльність, здобули — як не крути, невеличка перемога.

За кілька тижнів Куліш завітав до Києва з метою викупу у влади міста приміщення, що готувалося під корчму. Роздавання хабарів влетіло йому в копійочку, ще і процент від виручки доведеться платити, та приміщення викупив. За офіційною легендою, він на волонтерській основі організує там читальний зал у форматі затишної кав'ярні. Це не виглядало дивним для київських хабарників. Вони вважали, що там буде кулішева корчма, але замаскована під читальний зал. Москва далеко, а в кишенях шелестить — чому б і не погодитися, а навіть як і приїде перевірка яка, поділяться трішки тай буде у них все добре.