РОЗДІЛ 20 СИЛА ІМПЕРІЇ

Левицький теж не відставав і чинив активний опір нападникам. Щоправда, він вступив у бій із кількома священниками. Один із них досить сильно махав кадилом, яке швидше нагадувало булаву на ланцюзі: адже один із кінців ланцюга буквально золота куля із загостреними шипами, а вище цієї кулі — щось схоже на класичне кадило з чашею та дисками, але в ній нічого не було, її завданням було чаруюче брязкання, яке заворожувало противників і змушувало підкорятися.

Священник махав булавою, своєю чергою брязкаючи золотими дисками та чашею. Звуки притуплювали відчуття Івана, через що йому дуже важко контролювати своє тіло.

А от священникові тільки цього й треба було — зараз він булавою рознесе йому голову, та й по всьому.  Все ж Іван відскочив убік, намагаючись атакувати. Але в цей момент інший священник із надзвичайно високою точністю кинув металевого хреста прямо в лоб Левицькому.

Цей хрест був загострений на одному з кінців, хоч і виглядав по-церковному, але по факту був холодною зброєю — це добре збалансований метальний ніж, витвір військового мистецтва, що поєднував у собі одночасно простоту, духовність та вбивчу силу.

Левицький помітив хреста, але часу ухилитися вже не було, та й тікати було нікуди, адже позаду нього блиснула золота булава іншого священника, яка летіла йому в спину. Тут він і поляже,от і перша кров…

 Та за мить хрест відлетів у інший бік, як і булава, а перед самим Левицьким з'явився Франко, який стояв, мов гора, тримаючи в руці свого молота. Іншою рукою він зупинив Левицького.

— Ми здаємося! Немає сенсу битися, шановні! — твердо сказав каменяр.

Його голос звучав так ствердно, що йому важко було перечити. Та чому він вирішив здаватися, Левицькому ніяк не вкладалося в голову: навіщо було стільки всього робити? Нащо було це все, щоб отак легко здатися?.. Та все ж перечити йому не наважився, адже, можливо, то був хитромудрий план Франка. Але, поглянувши назад, він усе зрозумів без зайвих слів.

То було жахливе видовище. Майже вся площа  в калюжах крові та вибитих зубах. Деякі люди нерухомо лежали — чи то непритомні, чи то вже мертві; когось тягли жандарми незрозуміло куди, а когось лупцювали ногами прямо на площі.

Коваль із розбитою головою, з якої текла кров, намагався втекти, та жандарми накинулися на нього й, поваливши з ніг, лупцювали кийками. Щоправда, навіть у такому становищі коваль не здавався й зламав кілька щелеп сильними ударами своєю ногою в обличчя жандармів, коли ті нахилялися, щоб вдарити його.

 Якщо раніше він стримував свою силу, домінуючи над противниками, то зараз, ревучи, мов розлючений звір, бив, куди бачив і чим бачив, розуміючи, що ці нелюди могли позбавити його життя.

Щоправда, і капітан жандармерії бездиханно лежав у калюжі крові, а от Артемовського не було видно. Мабуть, це кінець, і все ж імперія сильніша...