РОЗДІЛ 19 РЕПРЕСІЇ

— Забірайтеся звідси! удіть он, Богу памоліться, доки є така мажливість! — мовив один із жандармів ламаною українською. Він намагався говорити мовою імперії, але в нього це виходило не дуже добре. Однак ніхто його не поправляв; швидше за все, саме цей чоловік тут був головний.
— Чому так грубо, шановний пане? Ми — мирні жителі, які просто весело проводять час. Та й вам ніхто тут не грубив, — мовив Левицький. Його голос звучав дзвінко й ствердно, хоча він розумів, що мирними рішеннями тут і не пахне.
— Да і вам тут ніхто й не грубив! Просто вказали на ваше місце! — доволі зверхньо кинув чоловік.
— То може, шановний добродію, розкажете нам, де ж наше місце? — запитав якийсь чоловік з натовпу.
— Може, десь у селі біля коров, та не в Києві! Це ж де таке видано, щоб у могутній імперії якимось наречіям говорили? А те, що ви тут влаштували, кляті розкольники, — то взагалі жах! Була б моя воля, то я б вас усіх  ліси валити на Далекий Схід відправив!
— Хлопче, те, що ти називаєш «наречіям», так кумедно звучить саме з твоїх вуст. Ану, поговори ще, у тебе так гарно виходить, — із посмішкою мовив Гулак-Артемовський.
— Ви меня досталі! Ану, хлопці, розженіть цих протестантів та розкольників імперії! — дав наказ командир.

Після цього солдати, діставши свої дерев'яні кийки, рвонули з невимовною люттю на беззахисних мирних киян, серед яких було чимало людей поважного віку, жінок та дітей. Але їм було якось байдуже; вони розцінювали цих людей як потенційно небезпечних розкольників та ворогів народу, що хочуть знищити їх особисто.

Тому вони безцеремонно почали лупцювати всіх підряд. Ось уже бабусі по спині кийком ударили, а там двоє схопили чоловіка за руки та ноги й почали кудись тягнути.

А ще далі один із жандармів ударив маленьку дівчинку, після чого перекинув її через плече й кудись поволік, а мати, яка кинулася рятувати дитину, отримала такий удар по голові, що впала без тями.

Звісно ж, люди не чекали, доки їх битимуть, і почали чинити опір. Кремезний чоловік схопив за голову одного з жандармів своєю велетенською рукою, так що здавалося, ніби він тримає яблуко, а не чиюсь голову, й стиснув так сильно, що здавалося, ніби вона от-от лусне. Після цього він просто штовхнув жандарма вбік із такою силою, що той відлетів десь на метр.

Цей чолов'яга був одним із найкращих ковалів Києва; він проводив у кузні майже весь час і відлучався лише для того, щоб сходити до церкви чи поїсти.

Важка робота загартувала його тіло, том руки були як щипці; вони хапали мертвою хваткою. Часу на роздуми було обмаль, зробивши крок вперед, він щосили вдарив наступного жандарма ногою, після чого так само вхопив його за голову, різко розвернувся й жбурнув на жандарма, що збирався напасти на нього зі спини.

Останнє, що побачив жандарм перед тим, як знепритомніти, — це очі коваля, що горіли люттю; він відчув тяжкий подих та ще тяжчий погляд, після чого знепритомнів.

Але й решта не відставали. Гулак-Артемовський, який хоч уже й доволі поважного віку, та й одягнений був досить елегантно, підбіг до командира жандармерії та щосили вперіщив його книжкою в пику.

Це оглушило його, але він не впав; в його очах загорівся вогник невимовної люті, а все тіло кипіло. Тому командир потягнувся за своїм києм, а пан Петро підскочив і щосили вдарив його ногою в груди, а  вже у повітрі наніс удар іншою ногою по голові жандарма, після чого досить елегантно приземлився і, відкривши книгу на одній зі сторінок, пафосно промовив, стоячи над лежачим противником:

— «Той дурень, хто дурним іде панам служити, / А більший дурень, хто їм дума догодити!» — це розуміє навіть пес Рябко, а от ти так і не втямив!
— Щооо? — зашипів розлючений жандарм, намагаючись підвестись.
— Те! — розлючено мовив Петро, щосили наступивши на жандарма.

Його притиснуло до землі так сильно, що він уже не міг рухатися. І от так, з виду, і не скажеш, що доволі поважний чоловік має таку нелюдську силу