РОЗДІЛ 15 РОЗПЛАТА

Іван з Тарасом ще кілька годин просто блукали Полтавою. Вони милувалися краєвидами й розмовляли про різне, коли раптом почули крики людей і запах диму. Щось горіло. Чоловіки попрямували на крики та запах, адже, можливо, сталася пожежа, і вони зможуть чимось допомогти.

Як виявилося, горів будинок чиновника Смернова. Ніхто не розумів, як серед білого дня міг загорітися будинок. Такі проблеми зазвичай виникали в тих, хто демонстрував антиімперські погляди, але Смернов, який навіть не був полтавчанином, а приїхав сюди за наказом імперської влади з Петербурга, таких проблем не мав. Він слідував московській ідеології і робив усе на благо імперії.

Чи можливо, це чийсь протест? Навряд, хтось наважився б учинити щось подібне серед білого дня. Хоча хто його знає — адже про нічну бійку теж шепочуться, але вголос говорити бояться, бо це справа імперії, і хто там на кого нападав — не їхнє діло. Якщо імперія вирішила когось знищити руками Гоголя, то так воно й буде. Ніхто не наважиться говорити про це відкрито.

На щастя, сам Гоголь опинився неподалік і, вгамувавши паніку, грамотно організував гасіння пожежі. Він швидко заспокоїв людей і кожному дав чітке завдання, тому пожежу вдалося досить швидко погасити. Однак чиновника, на жаль, не врятували — його тіло опинилося під завалами, він задихнувся димом, і, окрім того, сильно обгорів.

Шевченко та Котляревський теж допомагали чим могли, а потім пішли в досить відлюдне місце, про що їх попросив Гоголь. Він хотів, щоб вони зачекали його там, поки він поговорить із жандармами та розповість їм усе, що бачив.

Вони чекали, не розуміючи, з якого боку на них нападуть. Але Микола із посмішкою на обличчі, у дружелюбній манері, підійшов до них і кожному потиснув руку.

— Панове, я дуже перепрошую за свою поведінку, можливо, я звучав грубо. Приношу свої найщиріші вибачення й хочу підкріпити їх гарною випивкою за мій рахунок. Ви не проти? — посміхаючись, запитав Гоголь.

На контрасті з тим, як він обіцяв їх повбивати, це звучало ще дивніше.

— Побити не осилив, то отруїти вирішив? — запитав Котляревський.

— Зовсім ні! Виникли деякі неточності з мого боку! Ваш театр дійсно такий, як ви стверджували. Мені надали не зовсім вірну інформацію. Та я вже вирішив цю проблему, і більше такого не повториться, — сказавши це, Гоголь посміхнувся.

Можливо, він хотів здаватися дружелюбним, а можливо, натякав, що до підпалу чиновника причетний саме він. Адже саме Смернов міг надати йому неправдиву інформацію, намагаючись маніпулювати, за що й поплатився. Та це лише здогадки, які залишають надто багато запитань. Знаючи можливості Гоголя, він міг прикінчити чиновника без зайвого привертання уваги — просто наказавши якомусь із своїх монстрів задушити його уві сні чи засмоктати в ту трясовину, в яку намагався засмоктати Шевченка, — і тоді б чиновника ніколи не знайшли.

Тут ховалося щось інше: це або дійсно нещасний випадок (можливо, чиновник заснув із сигарою в зубах, що й стало причиною пожежі), або чиясь показова акція проти імперії, яка демонструвала голос та наміри незгодних, або ж у когось були особисті мотиви. Варіантів було занадто багато, а ламати голову над тим, що сталося з послушником імперії, здавалося марною справою.

Та Іванові здалося, що це одночасно була акція проти імперії та вчинок з особистих мотивів. Швидше за все, саме цей чиновник надав Гоголю неправдиву інформацію, чим роздратував досить принципового Миколу, який не дозволить себе водити за носа. Та й, мабуть, чоловіка вже дістали витівки імперії, от він і вирішив так висловити свою позицію, показуючи, що в Полтаві мають керувати українці, бо це українська земля.

Та все ж чоловік промовчав, адже не був впевнений у своїх здогадах. Тарас же, на диво, взагалі завів розмову про чудові полтавські краєвиди та людей, і про те, як добре йому тут, і що він лишився б жити в Полтаві.

Гоголь запросив Тараса та Івана до свого маєтку, щоправда, влаштував усе так, щоб разом на людях їх не бачили, пояснивши це тим, що так потрібно, без зайвих деталей.

Після чого він дійсно пригощав їх смачними напоями та частував вишуканими стравами. Продегустувавши кілька сортів вина, настоянок та рому, Тарас різко вдарив по столу й запитав:

— От, ти мені скажи, Миколо, нащо спалив хату тому москалю?

— Я? Я нічого не палив. То нещасний випадок.

— Хе-хе! А знаєш, де ще можна влаштувати нещасний випадок?

— А де, брате? Ти скажи, можемо й влаштувати, — мовив напівп'яний Микола.

— Ооо… поважаю! Оце я розумію — ділова розмова, — сказавши це, Шевченко потиснув руку Гоголю. — Мені здається, що може чисто випадково загорітися бібліотека з московськими книгами. Але перед цим ми опублікуємо одну цікаву українську книжечку, яку твої товариші — Яновський та Гордієнко — пишуть. У нас тааакий план на неї є!

— Цікавий ти чоловік, Тарасе, — мовив Микола, наливаючи чергову чарку. — Ідеї цікаві, уважно слухаю, далі.

Вони ще довго говорили — і про важливість української мови, і про план з енциклопедією, і про буденні речі. Їхня розмова виглядала настільки дружньою, ніби вони давні друзі, знайомі з дитинства; кожен багато жартував і розповідав цікаві історії, що створювало теплу та дружню атмосферу. І зовсім не можна було подумати, що ще вночі вони були готові повбивати один одного.