РОЗДІЛ 14 СВОЇ ЗРОЗУМІЮТЬ

Дійсно, на базарі їх уже чекав «пан отаман», а люди розважалися, граючи у живий театр, де в доволі жорсткій манері висміювали тих, хто намагався говорити московською.

Найцікавіше те, що першого дня таку сценку розіграли всього один раз, та ця тема настільки сподобалася, що майже весь живий театр сьогодні був суцільним висміюванням цієї ситуації.

Це свідчило про те, що багатьом саме проблема лежала каменем на грудях, і якщо раніше боялися говорити, оскільки вважали виключно своєю проблемою, то живий театр показав людям, що це спільна проблема, яку їм нав'язали.

— Пане отамане, а як вас звати? А то вже третій день спілкуємося, та навіть не знаємо, як звертатися один до одного.
— Данило Яновський. А чоловік, до якого ми прямуємо, — Остап Гордієнко. А вас як можна величати, панове?
— Іван.
— Тарас.
— А прізвища?
— Котляревський.
— Шевченко.
— Гм… дійсно, я ніби чув про вас.
— Мабуть, здалося. Ми звичайні шукачі пригод, що подорожують світом.
— Та чому ж просто? Досить талановиті мандрівники.
— Хе-хе, — посміхаючись, Шевченко зустрівся поглядами з Гоголем, що приймав участь у живому театрі, коли вони вже йшли з Данилом до центральних воріт базару, щоб вийти.

Погляд Гоголя з радісного миттєво змінився на дуже серйозний. Щойно він помітив Шевченка, то ніби просвердлив його поглядом, але коли помітив Данила Яновського, на його обличчі з'явився подив.

Було зрозуміло, що він знав Данила та куди він вів Шевченка й Котляревського, і чому вони взагалі знайомі, для нього було загадкою. Шевченко ж лише штовхнув Котляревського у плече, щоб той поглянув на їхнього нового знайомого. Іван доволі мило помахав йому рукою, після чого вони пішли, Микола лишився.

Згодом Тараса та Івана привели до пишного маєтку, де в саду їх уже чекав Остап Гордієнко, який здався доволі милим чоловіком. Він багато говорив і пригостив різними смаколиками.

Задум картини був банальним та простим: Остап хотів, щоб його зобразили в тому одязі, що він одягнув, а на задньому плані щоб був вишневий сад, який тільки-но зацвів. Тарасу навіть надали доволі якісну фарбу та зручний мольберт.

Шевченко досить швидко впорався з роботою, чого ніхто не очікував, окрім того, пропонував додати різні деталі, по типу пташечок, що сидять на гілочці та щебечуть, чи метеликів, які летять між деревами, що дуже сподобалось Гордієнкові.

Котляревський своєю чергою постійно жартував, час від часу зачіпаючи важливі теми. Як виявилося, Гордієнко з Яновським, що є професором одного з навчальних закладів, розробляють «енциклопедію полтавських традицій», в якій по суті зображають традиції, притаманні не лише Полтавському регіону, а й усій Україні. Але за згадку України цензура не пропустить їхню енциклопедію, тому вони вимушені таким чином маскувати свою роботу.

Зараз майже завершили її, навіть є друкарня, яка готова опублікувати ці книги українською, за умови, що цю мову вони назвуть «малороським діалектом», це буде надруковано на першій сторінці енциклопедії. А вони сумніваються тепер у тому, чи варто взагалі в такому випадку щось публікувати.

— А що, якщо надурити геть усіх? І при цьому кожен зрозуміє все по-своєму? Книгу представити як висміювання українських традицій і переконати друкарню, що, прочитавши цю книгу один раз, українці з більшою охотою переходитимуть на імперську мову, оскільки тут доволі жорстко буде висміяна як культура, так і мова.

А немає нічого образливішого, ніж удар по болючому місцю! Але в той же час цією книгою ми так ударимо по імперії, що вона й не оговтається, хоча одразу не всі зрозуміють, у чому суть. Наша мова хоч і трохи схожа на їх язик, та все ж доволі відрізняється.

Якщо написати: «Ну, ви погляньте на цей чудернацький вертеп та їх чепурні костюми», то українець прочитає це доволі лагідною інтонацією, розуміючи, що «чудернацький» — це той, що має незвичайний вигляд, а «чепурний» — це охайний. А от москаль подумає, що вертеп «чудовищний», і якщо поглянути на зображення, де чоловік переодягнений у рогату козу, то можна прийняти це дійство за «парад чудовиськ». А про костюми москаль подумає, що вони «чудні».

Мало того, що імперія офіційно дозволить нам опублікувати цю книгу українською, так до того ж вона продемонструє нашу відмінність та самоідентичність. Це викличе обговорення серед української інтелігенції і, можливо, навіть кардинально змінить світ на краще.

— Ох, пане Тарасе, яка ж світла у вас голова! Та боюся, що в друкарні та видавництві сидять не дурні. І хто його знає, чи вони пропустять таке, адже можуть зрозуміти задум, попередньо прочитавши книгу, — відповів Яновський.

— І що? У видавництві немає дядьків, котрі люблять шелест грошей у кишені? — грайливо запитав Котляревський.

— Та є… Це дійсно цікава ідея, але от і ризик набагато більший, — додав Гордієнко.

— Та то ж пан Тарас розмріявся сильно, йому як би світ підкорити, хе-хе. Я вважаю, що великого шуму вона може й не наробити, але це гарний спосіб опублікувати вашу роботу майже так, як ви і хочете, — мовив Котляревський.

— Ну, хто його знає, треба ще з Миколою порадитись, — відповів Гордієнко.

— Миколою? Це випадково не той, що Гоголь? — запитав Шевченко.

— Саме так! Ви й з ним знайомі? — запитав Яновський.

— Мали честь познайомитися з ним нещодавно. Цікавий чоловік, — сказав Котляревський, потираючи потилицю.