РОЗДІЛ 13 ПОЛТАВСЬКИЙ АРИСТОКРАТ МИКОЛА ГОГОЛЬ

Як от книга засвітилася, а з неї почав вилазити той самий чоловік. Він сховався у своїй книзі від вибуху. У ній йому не страшно нічого, і з нею він може пережити навіть найстрашніші удари, адже ця книга — це його життя, а його життя — це книга.

— Ах ти ж клятий виродок! Стільки шкоди наробив! А ремонтувати хто буде те все? — запитав розлючений чоловік.

Його не хвилювало те, що він міг померти, але дуже розлютило те, що будівлі були пошкоджені.

— А вам, імперцям, хіба не байдуже до нас, простих українців? — запитав Іван.

— Щооо? Імперцям, кажеш, клятий розкольнику! Вій! Принеси мені їх голови!

Чоловіка обурило те, що його назвали імперцем, а чудовисько почало лютувати й плюватися рідиною, що роз'їдала все навколо, додатково потужно било своїми масивними лапами та гострими кігтями.

 Котляревський ухилявся, намагаючись стримати чудовисько. Як от прозвучала жалісна й дуже пронизлива мелодія, яка зупиняла серця та час. У цю ж мить завмерло усе навколо: і чудовисько, і Іван, навіть пташка, що пролітала високо в небі, зупинилася, та не впала. Час навколо ніби завмер, і лиш Шевченко, тихенько бринькаючи, повільно підійшов до чоловіка у пальті.

— Здається мені, любий друже, що за одне ми боремось, та чомусь один проти одного. Зупиниш своє чудовисько, і просто поговоримо. Добре? — запитав Тарас.

На що чоловік у пальто зміг лиш провести зіницею ока згори донизу, ніби кивнувши, що показувало його згоду. Мелодія затихла, і все поволі почало рухатися.

— Те, що я погодився на коротку розмову, не означає, що я не буду захищатися.

— Доки ти на нас не нападатимеш, ми також обіцяємо не атакувати. Для початку давай познайомимось. Мене звати Тарас… Тарас Шевченко, а це мій друг і брат по духу Іван Котляревський. А до тебе як можна звертатися?

— Гоголь… Микола Гоголь, — з обережністю відповів чоловік.

— Чи можемо ми дізнатися, шановний Миколо, чому саме ти, так би мовити, звернув увагу, а потім намагався мені спалити брови? Га? — запитав Котляревський, пригадуючи, як свічка ледь не попекла йому лице.

— Мені повідомили, що ви — розкольники, метою яких є знищення Полтави. Я такого не допущу й кістками ляжу, але буду захищати те, що для мене цінне та дороге. Ще і про те як ви людям голови задурюєте розказали, мітинги нелегальні влаштовуєте, де просуваєте жахливі ідеї про те що треба нищити усе навколо і їсти людей. Це ж як можна так людям голови дурити ? — дуже емоційно говорив Микола, видно що йому боліло воно і дійсно він до останнього готовий захищати все що йому дороге і байдуже хто проти нього.

— Тоді тобі варто перевірити достовірність своїх джерел. Ми займаємося популяризацією української мови в Україні, як би дико це не звучало. Щоправда, поки вдалося лише добряче розважити людей, створивши «живий театр», — мовив Шевченко.

— Чув я про ваш театр. Через нього ви маніпулюєте людьми й поширюєте думки що треба вбивати немовлят.

— Кажучи людям, що єдине правило цього театру — розмовляти українською, і висміювати людей, які намагаються говорити мовою імперії? — здивовано запитав Котляревський.

— Що? — слова Тараса та Івана шокували Миколу, оскільки і говорили йому про них зовсім інше, і тема ця йому теж надзвичайно близька, він і сам думав як акуратно чимось таким займатися

—  Друже, а ти взагалі дивився чим там займаються люди чи своєї голови на плечах немає і віриш біс знає кому ? — розлючено запитав Шевченко

— Ви звучите на диво дуже щиро. Тому поки що я відпускаю вас. Подивлюся на ваш театр, і не дай Боже, ви збрехали — повбиваю, й оком не моргну, — сказав Гоголь і просто розчинився в повітрі, а слідом за ним зник і його Вій.

— Ото амбітний чолов'яга. Замірився повбивати нас, — мовив Тарас.

— Ох, це точно, дуже амбітний. От тільки наші витівки понівечили тутешні приміщення, а це не добре.

— Ми? Здається, то твій вибух зніс дах будівлі. Хіба ні? Нащо було так сильно бити?

— Сила вибуху залежить виключно від глибини емоцій, які я переживаю в цей момент, і я повністю нездатний це контролювати. А тді він таку дурню молов, що емоції на мить взяли верх.

— Ееех… Ну що ж, пішли, заночуємо. Як розумію, всі повтікали, а вранці дочекаємося власників і запропонуємо, якось відшкодувати збитки. Не гоже людям отак майно псувати.

— Цілком підтримую!

Чоловіки піднялися до кімнати й вляглися спати, а вже вранці, коли люди поволі почали повертатися, вони спочатку підійшли до власника корчми й запропонували відшкодувати побите скло та подряпану підлогу. Обіцяли відпрацювати або ж щоб власник оголосив вартість збитків, і вони в найкоротші терміни принесуть гроші. Така ж розмова була й з власником будівлі, в якої цієї ночі знесло дах вибухом. Та відповідь вони почули однакову: «Пан Гоголь оплатив усі збитки, а вам радив далеко не тікати, бо й з-під землі дістане за потреби».

Як виявилося, Гоголь — місцевий аристократ із знатного шляхетного роду, в якому навіть був гетьман Правобережної України Остап Гоголь. Він має маєтки поблизу Полтави, але й у самій Полтаві його дуже добре знають як добру людину, що допоможе у скрутну годину.

— Ха-ха! От ми й знайшли представника інтелігенції, в якого є ресурси. Франко пишався б нами! — мовив Тарас.