РОЗДІЛ 11 НЕЗНАЙОМЕЦЬ

— Схоже, нас запрошують назовні. Було б не ввічливо відмовитися, — сказав Котляревський.

— Повністю підтримую! — сказав Тарас, і, вхопивши свою кобзу, із посмішкою стрибнув на підвіконня, після чого вистрибнув прямо з вікна, де на нього чекало якесь незрозуміле створіння. Воно, здавалося, було повністю зроблене з тіні та не мало ніякої форми, бовталося, мов холодець, що почав танути.

Саме по собі — чорне, мов ніч, лиш очі червоніють, як у диявола. Щойно воно помітило Тараса, заверещало так, ніби дика тварина, яка потрапила в пастку. Собаки з другого кінця Полтави почали гавкати та вити, почувши цей душероздираючий крик. Але Шевченко ні на мить не вагався і, з усієї сили, вперіщив його своєю кобзою так сильно, що аж бризки полетіли, а від самого створіння лишилася лише калюжа.

— Ото ти нетерплячий! — мовив Іван, що зістрибнув із вікна одразу за Тарасом.

— Ага! Як думаєш, це створіння здатне на те, що ми бачили у кімнаті? — запитав Тарас, стоячи у темній калюжі, доки з його кобзи капала темна рідина.

— Та хто його знає, я вже нічому не здивуюся, — відповів Іван.

У цю ж мить калюжа почала засмоктувати Шевченка, ніби в інший світ, а трішки вище його ніг знову з'явилися страшні червоні очі, які горіли ненавистю. Та істота явно хотіла поглинути його. Тарас намагався витягнути ноги, але це було даремно — істота засмоктувала чоловіка, мов трясовина. Котляревський швидко відреагував і, вхопивши Шевченка, почав тягнути з усієї сили, намагаючись врятувати друга й самому не потрапити в цю трясовину. Та калюжа лиш розтікалася ще сильніше, збільшуючи свою площу; вона намагалася поглинути й іншого чоловіка. Тому Іван відстрибнув убік.

— Іване, як думаєш, коли сонце зійде? — спокійно й навіть холоднокровно запитав Шевченко.

— Га? Ти геть збожеволів чи розум потихеньку втрачаєш? Тебе майже по коліна засмоктало щось незрозуміле! Ти про що взагалі? — досить емоційно відреагував Котляревський.

— Ех, а була б тут Леся… Як те сонечко зійшло б з небес та вказало б нам шлях… Хе-хе-х…

— Геть здурів, мабуть… — І у цей момент Тарас провів рукою по струнах своєї кобзи. — Борітеся — поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!

Навколо Шевченка з'явилось осліплююче світло. Істота, яка намагалася його поглинути, завила, мов навіжена, а він же продовжив грати на кобзі. Тоді чорна рідина в калюжі почала закипати, на ній утворилися чорні бульбашки, які лопалися, а сама калюжа почала випаровуватися. Тому істота виплюнула Тараса, продовжуючи кричати та випаровуватися. А от Іван десь зник, ніби теж випарувався.

Насправді ж лише з другого разу він зрозумів, про що говорив Тарас, коли і сам краєм ока помітив дивний силует на даху сусідньої будівлі. Сонечко ж вгорі й невідомий силует вгорі. Швидше за все, він створив цю істоту й творив хаос у їхній кімнаті. А іншою своєю фразою Шевченко повідомив його, що зараз засліпить усіх, тому Іванові варто скористатися моментом.

Так і сталося. Котляревський миттю з'явився біля невідомої постаті й що сили вдарив ногою по голові. Та чоловік у довгому пальто та з незвичною зачіскою — акуратно зачесаним, доволі довгим як для чоловіка волоссям, що звисало аж до середини обличчя, — навпаки, зробив крок уперед, скоротивши дистанцію, і сильним ударом кулака по коліну Котляревського заблокував удар. Він рухався так швидко та елегантно, ніби холоднокровний серійний вбивця чи професійний військовий, який чітко знав, що робить.

На цьому він не зупинився й, швидко діставши кременевого пістолета, направив його в голову Котляревського. Чоловік не вагався жодної секунди, і вже за мить пролунав постріл.

Благо, Іван швидко зреагував і, вхопивши пістолета, відвів його вбік, тому постріл нікого не зачепив. Після чого іншою рукою досить сильно вдарив чоловіка в пальто по обличчю. Та його рука ніби вдарила в повітря, а сам чоловік уже стояв метрів за п'ять від нього на краю даху.

Хмари на небі розійшлися, і місяць ще краще освітив його,  холодний вітер, що повіяв у цей момент, ніби грався з його одягом. Пальто розвівалося на вітрі, ніби прапор, а чоловік лиш посміхнувся, дістаючи якусь книгу.

Та за секунду боковим зором він помітив якийсь незрозумілий предмет. Це Шевченко, що вже розібрався з невідомою істотою, підстрибнув угору й намагався вдарити його своєю кобзою по голові. Та загадковий чоловік вчасно помітив це й дуже швидко, але досить граційно зробив крок уперед — таким чином Шевченко промахнувся.

Та він не врахував, що Котляревський не стоятиме на місці. Той стрибнув прямо на нього й що сили вдарив ногою по корпусу чоловіка в пальто. Він намагався заблокувати удар і навіть встиг схопити ногу Котляревського, хоча той ударив його досить сильно. Незнайомець навіть плюнув кров'ю, але на його обличчі була лиш посмішка.

В ту ж мить Шевченко, що приземлився позаду цього чоловіка, вдарив його кобзою по голові так, що в незнайомця аж запаморочилася, і він упав з даху. Шевченко ж швидко стрибнув за ним, намагаючись ударити його ногою.