РОЗДІЛ 9 ЖИВИЙ ТЕАТР

.

Як от Котляревський вигукнув: — Так-так, пане отамане! Ваші козаки прибули, вишикувалися й готові вам звітувати про обставини в місті! Он ти, козаче! Представся й доповідай! — Вказуючи пальцем на юного хлопця з натовпу, мовив Котляревський.

— Я козак Семен! Доповідаю, що в Полтаві на базарі стоять якісь кумедні дядьки, але явно талановиті!

— Аха-ха-ха! — засміявся натовп.

— Пане отамане! Дайте відповідь козаку. Задоволені ви цим чи ні? Що ж робити тим дядькам? Бути чи не бути? — жваво мовив Котляревський.

— Я, отаман полтавський, стверджую, що ті чоловіки явно підняли мені настрій сьогодні!

— Що ж це за чоловіки такі? Може, мені пан гончар скаже? — голосно та виразно запитав Іван, дивлячись на чоловіка, що стояв, тримаючи в руці глиняного горщика.

— Пан гончар відмовляється із вами говорити! — сказав чоловік, одягнувши горщик на голову.

— Ах-ха-ха-ха-ах! — Натовп просто вибухнув від такої витівки.

— Отаман, козак та гончар! Звучить як анекдот. Може, давайте спробуємо відіграти веселу сценку? А то так добре мені з вами, люди добрі, що й йти нікуди не хочеться!

— А давайте! — загомонів натовп. Усім було весело, і кожен був в очікуванні чогось веселого.

— Тоді прошу на сцену наших акторів! Полтавський отаман! Прошу оплески! — Сказавши це, Котляревський жестом запросив чоловіка ступити крок уперед, поки натовп аплодував. — Козак Семен! — Махнув рукою, щоб хлопчина вийшов до отамана, доки натовп почав аплодувати вже йому. — Пан гончар! — представив останнього актора. — Ну що ж. Давайте разом оберемо ситуацію, в яку вони потрапили.

— Козак прибігає до отамана з проханням зробити миску для отамана!
— Краще горщика!
— А ще краще — нічного!
— Та-ак. Уже цікаво. Отже, козак прибігає до гончара з проханням зробити нічного горщика. А де тим часом буде отаман?
— Під столом у коваля!
— Підслуховуватиме розмову за дверима!
— Восхвалятиме гончара!
— А гончар буде паскудити отамана!
— А-ха-ха-ха! Що то народна творчість! Ви прекрасні автори! Ну що ж... спробуємо, — жваво мовив Котляревський.

— Пане гончар! Пане гончар! Мені потрібен горщик... точніше, отаману... точніше, мені для отамана... — почав розгублено говорити Семен. Чи то він дійсно розгубився, чи то так увійшов у роль, та з його вуст це вже звучало доволі кумедно.

— Горщик? Ось тобі горщик! — кажучи це, гончар одягнув горщик Семену на голову. — Хоча... якщо це для отамана, то немає в мене горщиків! І віддай мого шолома, крадію! — забираючи назад горщик, мовив гончар.

А натовп ще більше почав реготати від того, наскільки дотепно це звучало, враховуючи, що актори вигадували усе на ходу.

— Це ж найкращий гончар у світі зробить мені горщика! Я вже уявляю, яким він буде прекрасним, адже його майстерності можуть позаздрити найкращі закордонні майстри. Який же я радий, що особисто з ним знайомий. Він просто прекрасна людина!

— Для отамана горщика кажеш?! Немає нічого в мене для тої паскуди! Він і так мені три карбованці винен! Пішов він лісом, пройдисвіт!

— Еххх... швидше б мені вже той Семен приніс горщика від майстра. Все, до чого торкається його рука, стає прекрасним. Гм-м... а це ж ми за руку віталися... ох, сам собі наробив компліментів, — кажучи це, отаман досить награно посміхнувся, але це додало лише більшої комічності й викликало посмішки на контрасті.

— Та він такий бридкий і огидний, я один раз його торкнувся, то ще місяць руку відмивав! — Натовп просто вибухнув від сміху.

Дочекавшись, поки всі стихнуть, Котляревський мовив: — Ну що ж. Доки тут ніхто не побився, пропоную завершити цю сценку. Наша мета — гарно повеселитися, вірно ж?

— Я не тримаю ні на кого образи і, навпаки, дуже радий прийняти участь у такому живому театрі. Завдяки вам сьогоднішній день для мене став просто чудовим, — мовив пан отаман.

Після чого Котляревський організував іншу сценку, а потім наступну. Усім було так весело, що ніхто й не помітив плин часу. Лише ближче до опівночі всі оговталися та почали розходитися з посмішками та яскравими емоціями. І все було б просто прекрасно, якби Шевченко та Котляревський не усвідомили, що, захопившись, вони не дістали ні грошей, ні ліків. Адже пан отаман, веселий, пішов із картиною, швидше за все, взагалі не заплативши, а решту дня вони витратили на розвагу людей та створення «живого театру» — така назва дуже сподобалася обом, але від цього не легше, адже переночувати немає де, та й симптоми простуди явно посилилися.

— Ох, і молодець же ти, Іване! То з мене трохи познущався, то людей розважив, а спати тепер під деревом будемо, — буркнув Тарас.

— Можемо сходити до першої-ліпшої корчми. Там розважимо людей — та так ніч і перебудемо. Там тепло, хоч би.

— Друзі! А вам що, немає де переночувати? — запитав чоловік, який випадково почув розмову.

— Та є таке... Ми тут просто проїздом.

— То чого ж ви мовчите?! Ходімо до мене. Я тут недалечко живу. У мене й переночуєте. Мабуть, ще ж і голодні, бо весь день тут були. Та й я, по правді кажучи, весь день тут простояв, але ні краплі про це не шкодую! Ходімо, ходімо! І нагодую вас, і ліків дам. У мене дома така чудова настоянка з медом та чебрецем стоїть. Вашу простуду як рукою зніме!