РОЗДІЛ 8 ПОЛТАВСЬКИЙ ОТАМАН

Тим часом за одну ніч Шевченко та Котляревський долетіли від Києва до Полтави. Політ був не тільки досить виснажливим, але й вони до того всього  простудилися, адже летіли досить високо та ще й із неймовірною швидкістю. Тому, приземлившись у безлюдному місці неподалік від самого міста, першочергово попрямували до аптеки, щоб придбати ліки від простуди. І як виявилося, ще по дорозі гроші вони лишили у Києві, тому треба було якось викручуватися.

Милуючись тутешньою архітектурою, вони йшли й думали, що робити в цій ситуації. Ще зовсім недавно місто мало статус «форпосту імперії» та могутньої фортеці, а зараз тут усе набагато спокійніше. Люди прогулювалися по центральній площі міста, тут її називають «Ансамблем круглої площі». І справді, у самісінькому центрі розташована кругла площа з красивими деревами, пам'ятниками та доріжками, які ведуть у різні боки міста. Люди навколо досить привітні та життєрадісні, більшість, як і в Києві, говорить українською, хоча також зустрічаються й ті, що намагаються говорити чужою мовою.

— Ха-ха! Оце вам козацька фортеця, де тепер їх же нащадків малоросами називають, та ще й жартувати збираються із цього, — незадоволено буркнув Шевченко.

— Мабуть, саме для того ми тут і є. Але не можу не погодитися із вами, добродію. У нашій Полтаві стоять пам'ятники якомусь зовсім чужому для нас Петрові, якійсь незрозумілій Катерині, а жодному козакові, що захищав це місто, чи культурному діячеві родом із цих країв. Та навіть немає якогось символу міста, зате чужі тітки й дядьки увіковічені тут. Це не стільки засмучує, скільки злить через повне перекручування історії та поневолення такого величного міста, — обурено та емоційно мовив Іван.

Та як він і сказав — саме для цього вони тут. Для того, щоб усе змінити й відновити справедливість. Вони тут для того, щоб кожен гордився не незрозумілими людьми, а своїми предками та культурою; для того, щоб соромно було говорити мовою московитів, а своєю — щоб пишалися. Адже полтавчани — не якісь там малороси, а українці з глибокою історією та культурою, як і люди з інших українських регіонів.

Трохи вгамувавши емоції, вони попрямували вузенькими вуличками на базар. Там багато людей, а отже, може, вийде попроситися в когось заночувати чи хоч якось дістати грошей. Тим паче, саме там вирує життя, і саме там легко та невимушено можна завести нові знайомства, які можуть бути корисними.

Люди підказували, у якому напрямку їм варто йти, тому вони досить швидко дісталися, куди хотіли. Доки Котляревський підійшов подивитися до лавки з гончарними виробами, Шевченко вгледів художника, який намагався зобразити торгівлю на папері.

— Що воно, дядьку? Виходить щось? Не зважатиму своїми балачками, якщо трохи подивлюся на роботу майстра? — досить жваво мовив Тарас.

— Та не будете, дядьку, — посміхаючись, мовив художник.

— Ха-ха-ха, — злегка й по-дружньому засміявся Шевченко.

— А от виходить не дуже. І фарби не дуже — розтікаються, і пензлик такий собі — кінчики в різні боки. Ех...  так хотілося щось гарне зробити, а я лиш папір переводжу. Хоча й його не жаль, він досить тонкий і геть не підходящий, — почав жалітися художник.

— Це Тарас уже щось натворив? Ні на секунду його покинути не можна, — підійшовши ближче до кінця розмови, мовив Котляревський жартома.

— Та ні, ні. Це я скаржуся трохи на життя. Тяжке воно в бідних художників, аха-ха-ха, — сказав чоловік, гучно засміявшись під кінець фрази.

— Та то ви прибідняєтесь. Ось цей чоловіга взагалі навіть не знає, що таке пензлик. Ось, дайте йому, хай спробує, — продовжив Котляревський, підколюючи Шевченка.

— Та спробуйте. Можете й ви спробувати. Мені не жаль, — кинув художник, простягнувши пензлик.

— Та-ак. Ви казали, ворсинки пензлика в різні боки дивляться. Ну, нічого, зараз трохи підрівняємо, — намагається вирівняти ворсинки пальцями, хоча це не дуже виходить. — Хм-м, а якщо розтікаються, то буду робити на це поправку, — каже Шевченко з максимально серйозним лицем.

— Аха-ха-ха, а знаєш, здалеку, якщо подивитися, то люди тебе ще й за художника приймуть, — продовжував по-дружньому підколювати Тараса Іван.

А той вдав, що повністю занурений у процес і навіть не помічає нікого. Сам художник, власник фарб, взагалі не розумів, що тут відбувається, і просто спостерігав за дійством. Шевченко виглядав надто серйозним для того, хто не розуміється в цій справі: або він дійсно має уявлення про те, як малювати, або дуже хороший актор.

— Та-ак. Зробимо веселку в правому верхньому куті, — сказав Тарас і дуже легеньким та акуратним рухом зробив мазок синім кольором. Фарба дійсно трохи розтеклася, але не критично. Він зрозумів, наскільки вона рідка, і яку поправку треба робити. — Хоча до біса веселку! Це ж верх аркуша! Значить, буде небо.

Зробив кілька акуратних мазків, та натиснув уже сильніше, і фарба досить сильно потекла та досягла майже середини аркуша. — А яке ж небо без хмаринок? — Акуратно з'єднав місця, де розтеклася синя фарба, а з місць, куди вона не потрапила й папір лишився білим, він сформував дійсно щось схоже на хмаринки. Це привело власника  фарб у шок. Ще мить назад він був упевнений, що в Шевченка нічого не вийде, а тут уже хоч щось та вимальовується. — Так, ну, небо є. А давайте тепер оту торгову лавку спробуємо, — починає робити хаотичні мазки різними кольорами.

— Доброго здоров'ячка! Що це ви тут цікавого малюєте? — мовив випадковий перехожий, що зацікавився дійством. Він був добре одягнений, а в руках тримав якусь книгу.