РОЗДІЛ 5 ЯК ПРОБУДИТИ КИЇВ

Котляревський попрямував на базар — там можна зустріти як простий люд, так і політичних діячів чи письменників. Окрім того, тут багато торговців, що прибувають сюди з різних регіонів, тому скласти загальне враження про настрої людей тут можна найшвидше.

Так воно й сталося: багато хто намагався говорити мовою імперії та називав себе швидше жителем імперії, ніж просто українцем. Часто мало хто міг пояснити, чому він так вважає, а доводи тих, хто намагався, звучали так поверхнево, що це швидше смішило, ніж серйозно. Хтось апелював до зручності, а на питання, чим йому не зручна рідна мова, відповіді не мав; хтось — до престижності, але чим саме вона така престижна, Котляревський теж не почув.

Він розумів доводи студентів, учених, письменників — у їхньому випадку, як би прикро не звучало, дійсно є привілеї використовувати мову імперії. А от звичайних людей, які думали, що так виглядатимуть достойніше, йому навіть стало жаль, адже вони чули дзвін, та не знали, де він. Ці люди прекрасно розмовляли рідною мовою, але багато хто все ж намагався говорити мовою імперії, хоча в них це виходило дуже погано, і така мова більше заплутувала співрозмовника та викликала сміх, ніж повагу. Поговоривши із сотнями людей за короткий час, Котляревський повернувся до місця зустрічі, де на нього вже чекала решта.

Леся відвідала кілька бібліотек і поговорила зі студентами різних навчальних закладів, які в основному говорили українською, та все ж час від часу намагалися використовувати мову імперії, вважаючи, що це підніме їх статус в очах співрозмовника. Більшість книг також були чужою мовою, а ті, що рідною, — надзвичайно зацензуровані й майже непридатні для черпання хоч якихось знань чи просто насолоди від прочитання. У багатьох, хоч і рідною мовою, все ж так чи інакше прославлялася імперія, що просто жахливо.

— Послухав я вас, любі друзі, і можу дійти висновку: у нас по суті дві основні проблеми. Першою є страх людей перед владою через можливі репресії і, відповідно, свавілля цієї влади. А друга проблема — це непопулярність та непристижність нашої мови.

Як ви сказали, та й я сам сьогодні чув, що її вважають сільською, а на противагу їй ставлять «престижну», на їхню думку, нову та популярну московську. Саме над цим нам і варто працювати.

Що радує, так це те, що більшість все ж говорить українською, це значно полегшить нашу справу. Я пропоную спочатку діяти в тіні й створювати таємні спілки, залучившись підтримкою знаті. Якщо в нас вийде переконати їх стати на наш бік, то залучимо фінанси та ресурси, які нам так потрібні для боротьби проти потужної імперії за нашу незалежність та пробудження нашої народності.

Окрім того, як зрозуміло з того, що ми побачили, якщо знать буде використовувати українську, то простий народ сам по собі відкине мову імперії. Нам потрібно працювати над популярністю та престижністю.

Неграмотних треба навчати одразу українській, щоб вони вчилися читати на українських віршах та творах про Україну, про її велич, а знать або переучувати, або знаходити способи демонстрації важливості розмовляти українською й, відповідно, престижності, — підсумовував Франко.

— План просто прекрасний, але ж от як нам вийти на цю інтелігенцію і чи взагалі готові будуть вони так ризикувати? — слушно підмітив Котляревський.

— Я вважаю, любі друзі, що то все дієво, та занадто довго. Пішли б у міську раду та повикидали б тих пройдисвітів із вікон — от і Київ наш. А поки імперія пришле підкріплення й взагалі зрозуміє, що сталось, можна буде показати людям, що страшної окупаційної влади вже немає й тепер усе буде добре.

 Думаю, багато хто не лише стане на наш бік, а й підтримає нас для організації повстання в інших регіонах. З москалями треба тільки так, і ніяк інакше. Тим паче, це значно пришвидшить нашу діяльність, — сказав Шевченко із посмішкою на вустах і таким запалом в очах, ніби готовий був самотужки піти до міської ради й зробити те, про що казав, зараз же, незважаючи на те, що скажуть його друзі.

— Притримайте коней, пане Тарасе! У ваших словах дійсно багато правди, але ж так ми розв'яжемо криваву війну, а наша ціль — зберегти та укріпити культуру, а не воювати, — мовила Леся, поклавши руку йому на плече.

— Не бачу суперечностей. Згідно з моїм планом, через кілька тижнів у столиці імперії в усіх на вустах буде гімн України. Чим вам не перемога на культурному фронті? — реготав Шевченко.

— Ото ти швидкий, друже! Знаєш, я погоджуюся з тобою, ти повністю правий — із ними по-іншому не можна. Але давай трохи почекаємо, накопичимо ресурсів, знайдемо підтримку й вдаримо по них так сильно, що оговтатися вони не зможуть, бо втечуть аж під Китай, — мовив Франко.

— Оооо, пане Іване, я бачу, і серед наших тут чимало маніпуляторів. Із вас би вийшов чудовий пройдисвіт, — жартома кинув Котляревський.

— Ви повністю праві, тільки сучасна інтелігенція називає це красивим словом «політик», — відповів Франко.

— Ха-ха-ха-ха! — засміялися усі, після чого попрямували до найближчої кав'ярні, щоб повечеряти (благо, трохи грошей вони знайшли у громовій колісниці Перуна), та обговорити подальші плани, після чого пішли шукати місце для ночівлі.