РОЗДІЛ 2 ТЕМНІ БОЯРИ

Після чого він підвів свою руку до неба, а в його очах з'явилася блискавка. Бог плавно опустив руку, і по цій траєкторії вдарила блискавка прямо їм під ноги. А щойно блискавка зникла, на її місці з'явилася колісниця Перуна, в яку було запряжено трьох громових псів.

Вони виглядали дуже злими та небезпечними, адже це було щось середнє між кіньми та псами, півтора метри заввишки, з густою чорною шерстю, по якій стрибали електричні розряди, потужними лапами, завдяки яким вони стрибають на неймовірні відстані.

Та й якщо такою лапою ударить звичайну людину, то з неї буде відбивна. А кігті такі довгі та гострі, що з легкістю розріжуть камінь. Пащеки — страшні та масивні, очі яскраво-червоні, а два верхніх та два нижніх ікла, з яких час від часу бризкає отрута, що роз'їдає навіть метал, лякають самі по собі. Тому навіть не хочеться уявляти, на що вони здатні.

— Карету подано, любі друзі! Дами — вперед, — із посмішкою промовив Котляревський, подаючи руку Лесі Українці, таким чином допомагаючи їй залізти на колісницю.

Тим часом Шевченко з місця вистрибнув на одного з псів.

— Давно хотів на них покататися, а тут така нагода — гріх не скористатися.
— Це може бути небезпечно, — кинув Франко, вмощуючись поряд із рештою.
— Ну, як умру, то поховайте серед степу, — з посмішкою кинув Шевченко, розуміючи, що не постраждає.

Та їх розмову обірвав Перун, який дав знак своїм псам, і ті, покрившись блискавкою, рвонули до небес, розвиваючи швидкість, близьку до швидкості світла.

 Культурні діячі трималися за колісницю, щоб не впасти, а Шевченко тим часом із посмішкою та вогнем в очах обіймав пса й дивився вперед. Блискавка, що окутувала пса, притягує й вершника до себе, тому він точно не впав би. Та все ж потік повітря був досить сильним, тому дихати реально, або якщо нахилитися низько до пса, або якщо обернутися спиною до нього, так, як це зробили ті, хто сидів на колісниці.

Приземлилися ж вони теж у Києві, але в 1800 році. Році, коли все було ще гірше, ніж у 2010. Чи то сил Перуна вистачило тільки на це, чи то наш бог вважав, що саме з цього моменту можна усе виправити... Щойно пси приземлилися, то одразу зникли, а перед діячами культури стояло завдання — усе виправити.

— З чого будемо починати? — запитала Леся.
— Я пропоную робити те, що в кожного виходить найкраще! Ви, Лесю, можете займатися просвітництвом через виступи та книги, Котляревський може розвивати нашу культуру, ставлячи п'єси, Шевченко може пробуджувати народ красномовними віршами, а я можу спробувати пробитися в політику. Будемо будувати школи, проводити просвітницькі заходи, вводити реформи і виховувати нашу націю, — палко та дзвінко промовив Франко.
— Да каг би не так! — пролунав голос з явним московським акцентом десь із темряви.

А вже за мить з іншого боку в спину Франкові полетіла сокира. Благо, Леся вчасно помітила її й промовила:
— Впади!

Після чого на сокирі з'явилося слово «впади», і та моментально впала.
— Навіть не дивно, що москаль б'є в спину, — кинув Шевченко.
— Світись, — промовила Леся, і все навколо засяяло.

Після чого стало видно, що їх оточило десятків зо два темних бояр-московитів. Це спеціально навчені війська імперії, що виконують грязну роботу, замітають сліди злочинів, знищуть неугодних так як їх навчали десь на північному сході « наводять лад серед підданих народів» 

  Їх одяг був розцяцькований прикрасами, на пальцях — золоті перстні, але пики — бридкі; у деяких навіть зуби через один. Зате вони гордилися, що належать до імперії, і їм дозволено грабувати простий народ.

— Знаєте, якщо говорити про честь та гідність, то сварливі бабусі на полтавському базарі, у яких між лайкою та прокльонами чисто випадково проскакують нормальні слова, порівняно з вами, шановні добродії, просто почесні та доблесні лицарі на службі у Британської королеви, — щойно Котляревський завершив свою фразу, як біля темних бояр з'явилося кілька бульбашок, що миттю луснули, спричинивши такий вибух, що противникам повідривало кінцівки.

Та нашим героям і вади немає. Леся захистила усіх словом «купол», який з'явився навколо них і захистив від вибуху.
— Оце вам і сила слова, — кинув Шевченко.
— Так, так, пан Котляревський, потужний дипломат, — додав Франко.
— Як виявилося, словом не лише покалічити, а й вбити можна, — засміявся чоловік.
— Аххаха, — засміялися усі.
— Смішки смішками, а я думаю, що варто забиратися звідси. Ці то вже не загроза, а от якщо прийде підмога, то розворушимо осине гніздо раніше часу, — сказав Франко.

Шевченко вмить провів пальцями по струнах своєї кобзи, ця мелодія була на стільки сумною, що аж на душі шкребло, сама земля розступилася й просто поглинула тіла ворогів, вони падали кудись у безодню і можливо ніколи й не досягнуть землі, ніхто не знає, оскільки тріщи в землі стулилася - здавалося що нічого й не було тут.

Всі вирушили на пошуки місця для ночівлі, обговорюючи плани на майбутнє.