РОЗДІЛ 1 ПРОБУДЖЕННЯ

Київ, 2010 рік. Хрещатик.

По вулиці крокував старець із довгою сивою бородою, у пошарпаному одязі, із затертим кобзариком в руках. Навколо переливалися яскраві вивіски, грала музика, люди метушилися, як і гоже для столиці. Діда мало хто помічав, здавалося, що він взагалі примара. А сам дід відчував себе чужаком у такому рідному місті.

Всі навколо говорили ніби зрозумілими словами, але не його рідними. Складалося таке враження, що він не в столиці України, а десь у за кордоном Він хотів поговорити з людьми про це, та його оминали, не помічаючи, або з огидою відверталися.

Це не просто розчарувало старця, а розлютило так, що він почав бурчати щось незрозуміле, але дуже вороже, собі під ніс. А вже за мить він просто розвіявся, мов його і не було. Це сталося у самому центрі величної столиці, та ніхто навіть не помітив, що сталося у них під носом. Зате в усіх на вустах було, що відомий репер із сусідньої країни викинув телевізор із багатоповерхівки, наслідуючи таким чином заморського репера з Америки. Дивина, та й годі.

Але дідо на даху хмарочоса вже малював якісь слов'янські руни і щось бурмотів під ніс. Як тільки руни засвітилися, над Києвом зібралися грозові хмари, що заступили сонце. А дід лиш продовжував щось бурмотіти, після чого дістав сіль із кишені і почав сіяти нею, розкидаючи навколо. Руни відділилися від підлоги й підлетіли вгору, ставши вряд перед чаклуном.

А дід усе продовжував щось бурмотіти, аж доки магічні символи не засяяли так яскраво, що вже не можна було розібрати — символ це чи просто яскравий згусток світла, який швидше нагадував пляму.

Із плями по центру з'явилася нога, після чого вийшов молодий чоловік середнього зросту та міцної статури, з округлим обличчям, високим чолом і волоссям, зачесаним назад, та невеликими бакенбардами.

Усе ж щось у його статурі, та навіть у тому, як він стояв, видавало військову муштру — ніби цей чоловік не на словах, а на ділі знає, що таке дисципліна та порядок. Можливо, таким його робив досить суворий погляд, можливо, його стійка, а можливо, так лише здавалося. Одягнений він був просто, та в той же час досить елегантно — полотняна біла сорочка, темний піджак із грубої тканини та темні штани.

Щойно він вийшов зі світла, воно почало зменшуватися й поступово перетворилося на кобзу, яку чоловік узяв у одну руку й ніби меча закинув собі на плече, чекаючи, доки з'являться його друзі.

Ця кобза — не простий інструмент. Людина, яка почує її мелодію, миттю запалюється духом свободи та самоідентичності. Під дією цих мелодій ворогів може вивернути навиворіт чи просто розірвати на шматки, а союзники починають так вірити в себе, що здатні літати. Ці мелодії не просто окриляють та мотивують — ці пісні пробуджують найпотаємнішу силу. Людина, яка почує таку мелодію, автоматично стає вільною, і вже ніхто їй не указ.

З іншої руни вийшла наступна постать. Це була жінка вище середнього зросту з акуратно зачесаним волоссям русявого кольору, що укладалося в просту, але елегантну зачіску, та овальним обличчям. У неї була витончена фігура, що підкреслювала її тендітність, а в її сірих очах горіла сила та бажання перемагати. Одягнена вона була в білу блузку, на якій різними кольорами були вишиті слова українською та латинською мовами, що формували дуже цікаві та незвичні орнаменти й узори, при цьому залишаючись просто словами, й сіру спідницю нижче колін.

Щойно вона вийшла повністю з руни, світло почало перетворюватися на сотні слів латинською та українською мовами, які спочатку кружляли навколо дівчини, ніби шукаючи своє місце на її блузці, а згодом лягали на неї, плавно згасаючи. Ці слова здатні пробудити розум і освітити шлях навіть у найтемнішому місці, десь у нетрях на чужині. Вони можуть як надзвичайно сильно не просто бити, а шматувати ворога, так і розрадити чи надихнути свого.

— Доброго дня, пане Тарасе! — м'яко промовила дівчина до чоловіка з кобзою.
— І ви не простудіться, добродійко, — жартома й у дружелюбній формі відповів чоловік.

А дідо все бурмотів і бурмотів, викликаючи решту.

Тим часом із наступної руни вийшов стрункий чоловік середнього зросту у білосніжній сорочці з високим коміром, чорних штанах, підперезаних шкіряним поясом. У нього було темне, коротко підстрижене волосся, а на обличчі — посмішка, така ж сяюча та білосніжна, як і сорочка. На ногах — легкі черевики для прогулянки. Від нього віяло легкістю, добром та веселощами; якщо поглянути на нього, одразу ставало ясно, що з ним точно не буде нудно. Світло ж позаду нього просто увійшло в нього, не створюючи ніяких магічних артефактів.

— Ох, ви як завжди неперевершені, — промовив чоловік до дівчини, обіймаючи її.
— Скажете ж таке, — зашарілась, відповіла дівчина.
—  Доброго дня, пане Тарасе, — тиснучи руку іншому чоловікові, промовив новоприбулий.

Доки дід продовжував щось бурмотіти.

— Доброго, доброго, Іване, — промовив Тарас із посмішкою.

А в цей час із останньої руни з'явився чоловік з вусами та волоссям, зачесаним назад, у вишиванці, що елегантно поєднувалася з типовим європейським костюмом трійкою темно-синього кольору, який включав штани, жилет та піджак. А світло позаду нього перетворилося на молот — типовий інструмент каменяра. За допомогою якого можна точити камінь, можна пробивати найбільші стіни мовного бар'єру чи навіть філігранно витесувати рідну культуру.

— Шановні добродії! Я не зрозумів, що тут, чорт забирай, коїться? — грізно промовив дід до молодиків.