Частина 5. Бар'єр публічності та «сходинки» для його подолання.

            Чи виходили ви хоч раз у житті на публіку – на сцену, на подіум, на трибуну, на кафедру? Чи хвилювалися ви перед виступом? Чи пересихало у вас від хвилювання у роті? Якщо з вами такого НЕ відбувалося, то це есе не для вас, не витрачайте часу на читання даремно.

Це есе – спроба поділитися власним досвідом подолання бар'єра публічності, хоч і невеликим, але своїм. Ця розповідь саме для тих, у кого тремтіли руки перед виступом і пересихало в роті, хто боявся забути завчені слова і здатися глядачеві смішним і недолугим. Це про нас, артистів-аматорів, які осягають сценічне мистецтво аматорським способом, набиваючи власні «гулі» і спотикаючись на давно відомих перешкодах. Всебічно поважаючи К.С. Станіславського та його систему, дозволю собі дати колегам деякі власні корисні поради.

            Для початку варто детальніше описати цей стан артиста, коли він стоїть за лаштунками, через хвилину йому потрібно виходити на сцену і боягузливо втекти вже не вийде – нікуди. Глядач уже в залі, твоя черга підійшла… «Ваш вихід, артисте!» Які ознаки такого стану? Ми хвилюємось. А як саме?

            Перше, що згадується з попереднього досвіду, це пересихання у роті. Дуже поширене явище. Що тут можна вдіяти? Можна, звичайно, трохи відпити води із заздалегідь припасеної пляшечки. Допомагає, але ненадовго. У роті стає краще, але хвилювання нікуди не йде. Можна навіть «скуштувати п'ять крапель» коньяку безпосередньо перед виходом. Практикується, так! Але порадити такий спосіб прямим чином не можу, етичність сумнівна. Та й заспокійлива доза у кожного своя, важко вгадати.

            Друге – нав'язливе побоювання забути слова. Артист вже багаторазово заздалегідь повторив свій текст, але побоювання не йде, впевненості у чіткості виступу немає. Він уже вкотре смикає аркуш з текстом, але це не надто допомагає. І справа тут не в пам'яті й не в розмірі тексту, а знову ж таки у хвилюванні.

Третє – тремтять пальці, тремтить голос. Та що там – тремтить весь артист, цілком, усією своєю сутністю. Тремтіння, хоч і дрібне, але добре помітне. На лобі піт, долоні вологі. Це ж він і є – страх перед сценою. Ось про нього і поговоримо. Як же цей страх подолати? Чи можливе таке? Адже це Бар'єр!

Для пояснення моєї методики спочатку намалюю образну картинку, ілюстративну схему, яка допоможе зрозуміти механізм дії методу. Уявімо бар'єр публічності, про який і говоримо, як бар'єр фізичний, що має свою висоту та конструкцію. Сам собою бар'єр публічності – явище психологічне по суті, тобто, знаходиться він виключно в нашій голові. Але що ж може перешкодити нашій авторській фантазії?

Отже, уявімо собі певний фізичний бар'єр перед сценою. Як він виглядає? Мені на думку сам собою спадає бар'єр у такому вигляді. Сцена зазвичай піднята відносно рівня підлоги в залі для глядачів на якусь висоту. Ця висота часто буває близько метра. І нам, артистам, треба якось потрапити на цю сцену із залу для глядачів. Моя фантазія передбачає саме такий прямий шлях, а не через лаштунки. На таку висоту, звісно, можна й видертися або застрибнути з розбігу. Так, звичайно… якщо ви не у сценічному костюмі й не при краватці. Якщо ви людина рішуча і спортивна, то можете спробувати та навіть досягти успіху.

Але якщо ви людина солідна, а тим більше одягнена в костюм «короля», то навряд чи ви дертиметеся навіть на висоту в один метр. Такий підйом буде для вас справжньою перешкодою. Що ж робити? І ось, уважно озирнувшись, ви побачите десь збоку спеціальні сходинки для підйому на сцену. Їх кілька, і вони допоможуть вам. По них набагато легше зійти на сцену – поетапно й абсолютно без труднощів. Суть ілюстративної схеми в тому, що кожна окрема сходинка не є високою, її легко подолати. Зробивши кілька кроків сходами, ви опинитеся на потрібній висоті. На цьому закінчую опис ілюстративної схеми. Картинка та її сенс, думаю, зрозумілі – не потрібно «в лоб» застрибувати на висоту, якщо можна спокійно зійти сходами.

А далі перейду до опису психологічної версії схеми. Назву свій спосіб так – «поетапний розігрів». Тут етапами «розігріву» і будуть деякі послідовні дії, що дозволяють поступово знизити бар'єр публічності. Основний принцип тут такий. Сам бар'єр не зменшується. Він залишається тим самим по висоті. Але зменшувати можна і потрібно його складові частини на кожному конкретному етапі.

Як же пропоную це робити практично? Відштовхнуся від того факту, що психологічно бар'єр публічності є відсутністю свого роду звички. Звички перебування на сцені, виступів перед публікою. Досвідчений артист звикає до уваги глядачів, звикає відчувати на собі погляди багатьох людей. Він перестає соромитися, поводиться вільно, думає про роль, а не про текст. Ця звичка має бути «свіжою». У досвідченого артиста вона вже є. А артист-початківець повинен її набувати. Яким чином? Ось про це докладніше.

Йдеться про поетапне набуття звички до сцени та глядацької уваги. Це процес, який доцільно розбити на кілька окремих фаз, етапів, «сходинок». Кожен артист має тут свій досвід. Я викладу близький мені варіант.

Почну з найпершої сходинки. Обставини найпростіші та звичні. Кількість глядачів – нуль. Репетиція проходить удома, на самоті. Чув такий смішний вислів – недосвідченому артисту краще починати читати вірші вдома перед котом. Кіт може бути цілком живим та пухнастим. Якщо кіт ваш, то нехай знає, що це його «робота». Нехай виконує свою частину культурної місії. Легке муркотіння зайвим не буде. Можна, звичайно, використовувати в ролі домашнього критика і собачку або навіть просто дзеркало, але лагідний котик все ж таки підходить краще, на мій смак. Читайте йому свою роль або вірш. Якщо ви відчули, що кіт позитивно оцінив вашу декламацію, можна переходити на наступну сходинку. Кличте дружину.