Грудень 2019

Грудень 2019

Зайшовши до квартири Ія відразу ж натрапила на полковника, видно він чекав на неї. Побачивши його, дівчина відчула сильну лють, за все те, що він зробив з нею. Не стримуючись, з криком, відразу накинулась на нього, поваливши з ніг. Сидячи на ньому зверху, вона один за одним стала завдавати удари йому по обличчю. Від кожного такого удару Ія відчувала якесь полегшення. Полковник, здавалось би, не чинив ніякого, принаймні дівчина не помічала цього. Її навіть не зупинило те, що там вже стала проступати кров.

Та цього їй виявилось не достатньо, коли припинила побої, замість того, аби відійти, стисла руки на його шиї і стала не тільки душити полковника. Та в мить вчасно схаменулась, прийшла до тями, полишивши режим берсерка, Ія згадавши один, доволі дієвий прийом проти удушення, відскочила від чоловіка, наче ошпарена. Коли давно саме він навчив її, якщо колись так станеться, що її душитимуть, то варто всього лиш, не панікувати, а зібратись та встромити пальці противник в очі. Припустила, що якщо він так вчинить з нею, то може знайти револьвер у її кишені, вистрелити у неї, а потім розправитись із тією родиною, яка, як виявилась, для Ії є справжньою.

Ія також повалилась на підлогу, відчувши втому. Дивлячись на стелю, важко дихаючи, запримітила, що вхідні двері все ще відчинені. Будь хто з сусідів міг би побачити таку дивну картину. Але вона не поспішала підніматись і зачиняти їх, варто все-таки відійти від першого удару, набратись сил, щоб здійснити хоч якийсь вчинок. А біля неї кашляв полковник, також приводячись до тями. Очевидно він не очікував такого розвитку подій. Він це навіть озвучив хриплим голосом, але лиш ті слова й зумів видати, на які Ія нічого не відповіла.

Пролежавши так ще деякий час, продовжуючи важко дихати, Ія таки набралась сил та підвелась, тльки для того, аби зачинити двері, замкнути їх на ключ, щоб не було ніяких небажаних свідків всьому тому, що вона збирається тут робити.

- Ну, що полкан, продовжимо нашу екзекуцію?

Він все ще лежав на підлозі, навіть не намагався достатись до костиля, чи відповзти, прекрасно розумів, що все це даремно. Ія підійшла ближче, стала над ним. На її милому, такому прекрасному меланхолійному обличчі з'явилась крива, жорстока посмішка. Нічого більше не говорячи, вона стала завдавати йому удари ногами по тулубу. Але й це тривало не довго, оскільки полковник зумів схопити її ногу, зробив невдалу спробу перехопити ініціативу, завдати контрудар, який б мав повалити дівчину на підлогу. Але вона вміло викрутилась.

Знову відступивши на кілька кроків назад, обіперлась об стіну, мовчки дивилась на нього. Бачачи його скривавлене обличчя, а також відчуваючи біль від ударів на власних пальцях, Ія розуміла, що лють поступово минула. Тепер таки можна вести нормальний діалог, не всі ж відповіді вона має. Всівшись на те саме крісло, що вчора, опинилась якраз навпроти чоловіка. Відкинувшись на спинку, заклавши ногу за ногу, витягла з кишені зброю наказала йому:

- Сядь нормально, аби я могла бачити твоє лице!

Полковник ж, побачивши револьвер у її руці, направлений прямо на нього, тільки засміявся, сміхом який відразу переріс у кашель. Згодом він таки справді, силуючи біль, підповз до стіни, та обіперся спиною об неї.

- Здається ти мені ребро зламала, - все ще чи то сміючись, чи то кашляючи, сказав полковник. - Молодець Ія, молодець. Я можу бути гордий, що виховав тебе такою. Тільки жаль, що ти таки не зуміла зробити те, що я хотів.

- А тепер я тут задаю питання!

- Ну які питання? Я вже знаю, що ти хочеш спитати, - доволі розважливо мовив полковник, наче знаходився у зовсім іншій ситуації. - Чому я тебе викрав? Ти ж розумна дівчинка, хіба сама не можеш здогадатись? Та і знаючи вже все оте...

- Я хочу дізнатись абсолютно все! - голосно перебила вона його. - Не тільки чому ти мене викрав, але все, що передувало цьому. Як в тебе вийшло все це приховувати від всіх? Що ти планував далі робити? Ти повинен все це розказати... покаятись, так би мовити.

Полковник знову спробував засміятись, але біль у боці не дозволив йому цього зробити. Та все-ще бачачи перед собою націлене дуло свого ж власного револьвера і суворе, більш ніж зазвичай, обличчя дівчини, яку виховував як інструмент помсти, не дуже спонукало до сміху. Дивлячись їй прямо у очі, почав розповідати всю історію. Ще навіть з того моменту, як служив у Афганістані. На цьому не зациклювався, оскільки Ія все це прекрасно знала. Плавно перейшов до того, як зустрів свою майбутню дружину, а потім як у них народилась дочка. Які емоції тоді відчував, як вдячний був долі за такі два подарунки. Гадав, що після тієї нікому не потрібної війни не зможе стати нормальною людиною. Але, обзавівшись власною сім'єю, відчув подих нового, справжнього життя.

Та як жаль, що все це виявилось тимчасовим. Лишень трохи більше двох років, поки не сталась та злощасна аварія, що обірвала життя його дочки. А потім дружина покінчила з собою. У всьому цьому безладі він не мав більше сенсу жити, і рушив би вслід за дружиною, якби не товариш міліціонер. А потім з’явився новий сенс існування - помста. Але не проста, а доволі таки незвичайна, якій би позаздрили граф Монте-Крісто, Монтрезор і Кім Чжа Лі, разом взяті.

- Тому я викрав тебе, - на кілька секунд настала мовчанка. Полковник оцінив реакцію дівчини на цю розповідь, помітивши, що це її розчулило, десь у глибині душі вона старається зрозуміти все те, що той вчинив. - Знаєш, можливо я б цього не робив, але тут зіграв один фактор. Не знаю, чи випадково це, чи ні, але... мою дочку звали так само як тебе. Ія.