Минуле

Минуле

Вибиті двері легко заклали, але ось ще глибшу рану в душі, залатати просто не можливо. Після смерті дочки і самогубства дружини, компанію полковнику мало чи не кожного вечора складав його старий армійський товариш, який тепер працює в міліції. Разом вони пили, їли, мало говорили. Іноді полковник плакав, але не довго, не хотів опускатись перед товаришем, над яким колись, ще у Афганістані, деколи знущався. Зазвичай вдвох вони згадували ті події, їх першої зустрічі, чергування, те як полковник майже що, терпіти не міг того юнака. Та після повернення додому все якось саме собою змінилось, вже тоді стали непоганими товаришами. А тепер, сидячи поруч - таки найкращими.

Бісові місяці злощасного року чортового життя проходили одне за одним, а кількість випитого алкоголю ставало все більше і більше. Та ніхто від цього не страждав. За вікном падав, а потім розтоплювався сніг, дерева покривались листям та білим цвітом, який потім спадав, землю заливали дощі. Вже давно винуватець смерті його дочки, а разом з тим, самогубства дружини сидить у в'язниці, але не у найжорсткішій, як мріяв про це полковник, а у доволі лояльній, оскільки, судячи з вироку, аварія вчинена з необережності. У того самого, безліч раз проклятого покидька, залишилась дружина, молода, красива, і дочка, такого ж віку як його. Що найгірше, вони живі, на відміну від його дівчаток. А йому тільки залишається, що пити, дивитись на двір з вікна, де, наче йому на зло, бігають, граються інші діти, ходять туди-сюди, різноманітні матері та батьки. А ще - зберігати ненависть до цілого світу, найбільше до того хто позбавив життя його найрідніших людей, який колись таки покине межі в'язниці, продовжить собі спокійно жити, наче нічого не трапилось. Наче він не відбирав два життя.

- Це потрібно завершувати! - суворо сказав міліціонер, коли застав полковника у калюжі блювотиння.

- Так, ти правий, - твердо відповів полковник, аж через годину мовчання, коли він вже помитий, сидів із товаришем на кухні де пили цього разу лишень чай.

Сказав це одного сонячного травневого дня через те, що у алкогольному маренні створив план, яким точно зможе відплатити вбивці своїм дівчатам сповна. Це нікому не розповідав, навіть своєму найкращому, а разом з тим єдиному, другові, який всі ці місяці підтримує його. Можливо він зрозуміє, але явно не схвалить, не тільки як людина, але як представник правоохоронних органів. Але його допомога полковнику все-рівно потрібна.

Працюючи у відділку, його друг мав доступ до штрафної стоянки. Того ж дня полковник став просити товариша, що знову хоче сісти за кермо. Свого автомобіля вже не має, але можна скористатись будь яким конфіскованим авто. Товариш цим якраз допоможе. Навіть більше, нехай міліціонер увесь час перебуває поруч, аби у випадку чого, підстрахувати. Полковник розумів, що з інвалідністю йому доведеться, можна сказати, наново вчитись їздити, так само як він це робив із ходьбою. Спершу міліціонер відмовляв, навіть слухати цього не хотів, але через чотири дні безперервних вмовлянь, чого полковник ніколи раніше не робив, таки здався.

Близько трьох місяців полковник вчився їхати у нових умовах. Терплячи всі незручності та ігноруючи вмовляння друга, припинити все це, чоловік не здавався, розумів, що тільки так зможе втілити свій багатогранний план, який точно увінчається успіхом. Вважав, що саме так зможе відновити справедливість щодо себе, навіть познущатись зі свого кривдника, вбивці своїх дівчат.

До того ж, полковник почав виходити зі своєї квартири, сідав на маршрутки, їхав не куди не будь, а саме до того будинку, де жив вбивця його дочки й дружини, сідав мирно на лавку та спостерігав за тим, як молода матір гуляє зі своєю дитиною. Не просто спостерігав, а вивчав, досліджував, усвідомлював як все те влаштовано. Ніби дикий хижак вичікував, коли ж можна таки підібрати успішний момент, аби здійснити перший крок свого хворого плану.

Коли зрозумів, що мати часто відпускає свою доньку гуляти з ровесниками, гратись у пісочницю, чи на гойдалки, у його голові вже визрів план, як можна здійснити викрадення.

Майже протягом трьох місяців щоденних навчань, старань, мук, полковник таки навчився сам кермувати, йому навіть і друг не потрібен. Він ж, зовсім нічого не підозрюючи, тож деколи залишав якусь конфісковану машину згорьованому батькові. Нарешті, дочекавшись сімнадцятого дня серпня, полковник, ні на мить не замислившись над правильністю свого вчинку, не подумавши про те, що щось може піти не те, сів у нічим непримітний білий автомобіль, яких дорогами їздило безліч, і рушив. День обраний не просто так, оскільки це День народження його дочки.

Хороша погода якраз сприяла його плану, у дворі гуляло кілька дітей, в тому числі й та, яка йому так потрібна. Маленька, дволітня дівчинка у милому платтячку, гралась із іншими дітьми. Спершу вона була далеко від машини, на яку зовсім ніхто не звертав уваги, полковник терпляче чекав, коли ж таки трапиться слушна нагода. Виходити він не збирався, через те, що навіть якщо йому вдасться схопити малу, то не зможе далеко втекти, його точно спіймають. Все це він врахував у плані, який детально розписав у голові.

Через деякий час діти всі разом відправились подалі від своїх матусь, котрі безтурботно сиділи на лавках, про щось теревенячи. Полковник ж, відчув, що це його шанс, оскільки відстань між дочкою вбивці його дівчат, сягала всього лиш кількох метрів. Не відчуваючи ніякого хвилювання, військове минуле таки не пройшло даремно, полковник прочинив дверцята та жбурнув кілька цукерок. І треба ж таке, аби тільки дівчинка клюнула на цю наживку. Коли ж вона жадібно схопила всі цукерки, військовий ще ширше прочинив дверцята та почав заманювати малу цілим пакетом різноманітних смаколиків, які так люблять діти. Дівча радісно кинулась до чоловіка, не відчуваючи ніякої загрози.