Грудень 2019

Грудень 2019

Чоловік та жінка, вони ж батько та матір Ії, не дивлячись на такий напружений день, вірніше на вечір, таки зуміли заснути, не дивлячись на те, що стрілки годинника поволі наближались до другої ночі. Багато, толком, непотрібних слів сказано за увесь той час, цілі хвилини мовчання, а ще роздуми, які ні до чого не привели. Ніхто із них не зміг твердо сказати, чи це відвідала їх справжня дочка, яку нагло викрали посеред білого дня, чи це їм просто ввижалось, давно, здавалось би, мертва надія, воскресла знову, у якійсь випадковій дівчині намалювала їм образ доньки, яку не бачили вже ось сімнадцять років. Найголовніше, чи навіть найгірше, те, що перевірити істинність своїх припущень, або ж спростувати їх, не знають як, не мають такої можливості.

Та ще Ія задавала багато питань, по суті одних і тих самих, більшість із яких тривожили її батьків. Вони розуміли, що дочка має оговтатись від нещодавніх подій, навіть пропонували їй переночувати всім разом, у одній кімнаті, але вона мовила, що все добре, і таки не відразу, рушила до власної кімнати, де швидко зуміла заснути, власне як і батьки. Жінці, як це іноді буває, почав снитись сон.

Він переніс її на сімнадцять років назад, якраз у той злощасний день, коли старшу дочку викрали. Сидячи на лавці, безтурботно балакаючи з іншими матерями, вона вмить схаменулась, бо знала, що в цей час мусить відбутись. Жінка пробувала підвестись, стати на ноги, але чомусь не могла цього зробити, наче прикута важкими ланцюгами, які не давали їй можливості цього зробити. Вона пручалась, кричала, при цьому, не зводила погляду зі своєї маленької донечки, котра спокійно гралась у пісочниці, зовсім не звертаючи на крики матері. А також, що найгірше, вже приїхав злощасний білий автомобіль, який приніс з собою трагедію.

Спроби вирватись посилились тоді, коли з машини вийшов якийсь чоловік, увесь оповитий у страхітливий чорний балахон, повільно, ніби сама смерть, наближався до її маленької донечки. Жінка стала ще голосніше кричати, плакати, пручатись. На диво її старання таки зуміли увінчались успіхом, перш ніж викрадач зумів підійти до Ії. Матір підвелась і миттю кинулась до своєї доньки, гадаючи, що врятувала ту від жахливої долі.

Міцно тримаючи малу руками, вже хотіла тікати, якомога дальше, аби викрадач не зумів знайти їх. Але варто їй тільки подумати про бажане, відчула як сильна і доволі холодна долоня схопила її за лікоть та знерухоміла. Чоловік цим скористався, без перешкод забрав дівчинку з рук матері, після чого також не спішачи, рушив до автомобіля. Лишень коли дверцята зачинились і транспорт поїхав геть, жінка знову могла рухатись.

Так само як тоді, сімнадцять років тому, з усіх сил кинулась за викрадачем, який рухався набагато швидше за неї. Хоч цього разу на дорозі більше не було інших автомобілів, лишень біла машина викрадача, звідки доносився плач її маленької донечки, матір все-таки не могла наздогнати її. Але зупинятись не збиралась, маючи якусь, зовсім примарну надію, що цього разу їй все вдасться.

Але навіть у сні все відбувалось не так, як їй би хотілось. Гадаючи, що вже цього досить, жінка зупинилась і впала на коліна. Підвівши погляд, вже помітила, що білий злощасний автомобіль зник. Матір почала ще голосніше кричати, плакати, але це не могло нічим нікому допомогти.

- Чому ти плачеш, мамо? - почула вона голос молодої дівчини.

Оглянувшись, побачила перед собою не кого інакшу, як ту, що приходила до них додому. Не дивлячись на спекотну серпневу погоду, вона одягнена у зимову куртку, чорні штани та високі черевики. Не дуже довге волосся акуратно обрамляло красиве обличчя, а трішки вигнута догори верхня губа тільки додавала їй ще більшої привабливості.

"Яка ж вона красива", - подумала матір. Їй здалось, що дивиться у дзеркало, яке показувало її саму приблизно двадцятилітньої давності.

Дівчина підійшла до жінки з розкинутими у різні боки руками, маючи на меті обійняти свою матір. Та ж, у свою чергу, рушила на зустріч, невпинно дивлячись у її яскраві блакитні очі, зуміла слізно вимовити тільки одне слово:

- Ія.

На жаль вона не змогла дійти до неї, не могла обійняти дочку, якраз у цей момент жінка розплющила заплакані очі і побачила не таку знайому незнайомку, а білу стелю, освітлену холодним ранком, з якої звисав невеличкий світильник.

Біля ліжка стояв її чоловік, мабуть стривожений тим, що дружина плакала. Вже повністю одягнений, бадьорий, чекав, коли ж вона нарешті прокинеться.

- Мені снилась вона, - озвучила жінка те, про що чоловік вже встиг здогадатись.

Спершу він повільно кивнув головою, але потім мовив:

- Хто би міг подумати, що пройде стільки років, і все розгорнеться саме ось так. Це зовсім не відомо, що далі. Навіть тривожить.

Промовивши це, вони ще деякий час мовчки дивились одне на одного, аж допоки чоловік, із провиною в голові, повідомив, що таки змушений йти на роботу. Але відразу ж, перш ніж його дружина встигла щось на це сказати, повідомив, що вже встиг подзвонити їй на роботу, сказати, що жінка себе погано почуває, і сьогодні не зможе вийти. Благо директорка доволі хороша жінка, спокійно сприйняла цю інформацію, навіть, з людяності, побажала швидкого покращення. Вони вирішили не розголошувати про вчорашній випадок, тому довелось трохи збрехати. Сама вона вдома не залишалась, позаяк ще вночі вирішено, що Ія не піде до школи, тож вдвох матір і дочка зможуть заспокоїти одна одну. При цьому, чоловік, перед тим як вже піти, пообіцяв повернутись якомога скоріше.